До 50-річчя роману «Собор»: Олесь Гончар у Дніпродзержинську

Фото з видання «Олесь Гончар. Щоденники у 3 томах (т. 1: 1943–1967)» 2002 року

П’ятдесят років тому, в січневому випуску серії «Романи й повісті» 1968-го, побачив світ «Собор» Олеся Гончара – власне, потужна публіцистика, якій письменник надав форми соцреалістичного роману.

За свій національний дух та правдивий показ радянської дійсності роман був підданий згори масштабній наклепницькій кампанії, вилучався з книжкових полиць і замовчувався.

«Досі згадують дніпропетровці ті кошмарні дні сваволі й тиску, залякувань та цькувань… Скільки чесних людей безневинно потерпіло за «Собор»!» – писав Гончар уже в вісімдесяті.

«Роман Олеся Терентійовича Гончара «Собор», виданий наприкінці 60-х років, несподівано і рішуче зірвав машкару доби… Однак сам твір став жертвою тих часів. З єзуїтською наполегливістю вилучались із книжкових полиць примірники «Собору». Герої роману впізнали себе в житті, багато хто з чиновників побачив себе мов у дзеркалі, не лише секретар обкому О. Ватченко.

Відразу ж у газетах розпочалась наклепницька кампанія проти «Собору», причому організовувались дописи-пасквілі робітників.

Сьогодні мало хто знає, що редактор «Дзержинця» Наум Миколайович Івашина відмовився підписати до друку огульні звинувачення роману «Собор». Фронтовик і людина надзвичайно щирої вдачі, якого дуже поважали колеги, за такий непослух змушений був невдовзі звільнити редакторське крісло і піти на пенсію.

Але чи знаєте ви, що місту, в якому розгортаються головні події роману, прообразом служить наше місто – Дніпродзержинськ: «А коли вийдеш після зміни із брами, перше, що постає перед тобою над заводським парком, – чорний Титан Праці з розірваними ланцюгами в руках, відлитий з першого металу революції…». У романі чимало й інших яскравих замальовок нашого міста». (Волинський В. Бережімо собори душ! – «Дзержинець», № 220 (14905), 17 листопада 1990 року).

Згодом про цей випадок дізнався і сам Гончар. Серед його щоденникових записів знаходимо такий від 08.01.1987:

«…З Дніпродзержинська лист від читача-металурга. Пише, яке гоніння було там на «Собор», бо «всі впізнали, що це про наше місто написано… Редактора місцевої газети «Дзержинець» т. Івашúну притискували виступити з критикою, а старий журналіст відмовився. Казав на бюро, що в книжці написана правда, а я проти правди виступати не буду. Його з доганою зняли з роботи за це…». Ось аж коли випливають нові факти».

А Володимир Сіренко, коли обласна газета «Зоря» почала друкувати рецензії на «Собор», склав епіграму:

«Зоря» на сірих шпальтах з криком

Плескає в Гончара багном.

Гончар залишиться великим,

«Зоря» залишиться г…ном.

Роман було «реабілітовано» лише через двадцять років.

Відомо, що прототипами деяких героїв роману стали працівники Дніпровського металургійного заводу, з якими автор зустрічався в процесі роботи над твором.

Коли ж саме письменник бував на підприємстві? Точну дату принаймні одного з візитів можна дізнатись із номера заводської газети «Знамя Дзержинки», який вийшов у середу, 21 червня 1967 року. Олесь Гончар відвідав завод «минулого четверга», тобто 15 червня:

Див. також:

Стаття дніпропетровської письменниці Ольги Чигиринської про «Собор» Гончара та «дозволене українство».

Досить давня стаття автора «Особливості топонімії Придніпров’я у романі «Собор» Олеся Гончара». [Зазначимо, що в статті є принаймні одна неточність: автором вислову «розстріляне відродження» був не Олесь Гончар, а дослідник-емігрант Юрій Лавріненко, який дав таку назву своїй антології, виданій у 1959 році за кордоном (зрозуміло, в нас ця книга поширювалась лише нелегально). Проте саме завдяки Гончарові, який активно сприяв поверненню пам’яті про репресованих письменників, цей епітет став широко відомим на теренах СРСР].

До речі, 3 квітня виповнюється 100 років від дня народження письменника.