Монумент «Прометей»

У дописі використані архівні знімки та листівки різних часів.

Фото звідси

На початку двадцятих років у Кам’янському було споруджено один із найкращих зразків ранньої радянської монументалістики.

Олексій Сокол

Автором його був Олексій Якович Сокол (1870–1939). Уродженець Переяславського повіту Полтавської губернії. Після закінчення церковно-приходської школи навчається в реальному училищі в Києві. Вступає за конкурсом до Московського училища живопису, скульптури та зодчества. По закінченні – робота художником, створення і втілення проектів розпису церков, проектування громадських і промислових будівель. Потім – навчання в петербурзькій Академії мистецтв (у Іллі Рєпіна). Згодом Сокол відвідує чимало європейських країн – вивчає світову культуру, бере участь у виставках.

На конкурс до Кам’янського ним були надіслані ескізи розпису Свято-Миколаївської церкви і проект житлового будинку на нинішній вулиці Інститутській, 2. Ці роботи визнані найкращими. Автор отримує запрошення на посаду начальника будівельного цеху Дніпровського металургійного заводу, і з 1915 року доля його пов’язана з містом.

Тут ним із двома учнями виконано розпис Свято-Миколаївського собору в стилі модерн. Розписи ці були зафарбовані у радянські часи. Наприкінці 1980-х окремі фрагменти реставровані, але в основному собор розписаний заново. Серед інших робіт Сокола в місті – вже згаданий житловий будинок №2 на вулиці Інститутській (1915), зведений німецькими та австрійськими військовополоненими; частина адміністративної будівлі металургійного заводу (1916), прибудована до старого заводоуправління.

У 20–30-ті роки Соколом буде зроблено ще немало для міста, головним чином у галузі будівництва. Художник, архітектор, – а з «Прометеєм» виявив себе ще й як скульптор.

Кам’янське набуло рангу міста ще в червні 1917 року, розпорядженням Тимчасового уряду, – проте в радянський час «міський» статус було підтверджено лише 1923 року, створенням міськради. У 1936 році місто перейменоване в Дніпродзержинськ.

Двадцяті роки тут, як і всюди в країні, починалися розрухою й голодом. Населення Кам’янського скоротилось у рази – багато мешканців, щоб вижити, покинули місто. Завод (напередодні Першої світової війни – найбільше металургійне підприємство Російської імперії) перебував у запустінні та став до ладу лише в 1925 році. Тим дивовижнішою здається історія створення пам’ятника, який згодом став символом міста.

Радянська влада в Кам’янському остаточно встановилася 1 січня 1920 року. Невдовзі постало питання спорудження пам’ятника на братській могилі кам’янських більшовиків, загиблих у громадянську війну. Перепоховані вони були в центрі міста, на Базарній площі, перейменованій на Червону. Олексій Сокол запропонував ідею монумента у вигляді колони, увінчаної статуєю Прометея в розірваних кайданах, із факелом у руці й поверженим орлом біля ніг. Ідея дістала загальне схвалення, і автор почав розробку проекту.

Скульптуру було виліплено Соколом і потім відлито з чавуну (ливарник – Сергій Гречнєв) іще восени 1920 року, проте монумент вдалося спорудити лише в 1922 році, до п’ятої річниці Жовтневої революції.

З довоєнної листівки

Під час нацистської окупації пам’ятник було підірвано (причому далеко не відразу). Скульптура збереглася, хоч і була пошкоджена. Від переплавки її врятували працівники міського трамваю. На вантажній платформі вони доправили статую на територію трамвайного депо, де надійно сховали. Після вигнання гітлерівців із Дніпродзержинська монумент був відбудований і відкритий уже 1 травня 1944 року. 

Пропорції постаменту стали відчутно стрункішими. 

Біля пам’ятника були поховані загиблі підпільники та учасники визволення міста.

У повоєнні роки на гранях п’єдесталу встановили чотири таблиці. На трьох із них зазначені імена загиблих у громадянську та Другу світову. Чільна ж таблиця відтоді зазнала певних змін. Спочатку на ній були слова: «Вечная слава героям, павшим в боях за свободу и независимость нашей Родины. И. Сталин». Потім, після десталінізації 60-х, – «Мы победили потому, что лучшие люди всего рабочего класса и всего крестьянства проявили невиданный героизм…, совершали чудеса храбрости, перенесли неслыханные лишения, жертвовали собой. В. И. Ленин». Як бачимо, у першій цитаті йшлося про Велику Вітчизняну війну, у другій – про революцію та становлення Радянської влади.

У 1960 році біля підніжжя монумента запалав Вічний вогонь. Після того пам’ятник зазнав ще кількох реконструкцій, спрямованих на збагачення його вигляду.

Згодом неподалік монумента встановлено стелу «Вы миру свет подарили, мир вам бессмертие дарит» (художник М. Л. Келлер, архітектор О. В. Кримцов):

Суворий стиль:

Старий сквер та його огорожу було знесено, і навколо монумента упорядковано широку площу.

Вогонь Прометеєвого факела – як до війни, так и після, – був плафоном із червоного скла, з підведеною електрикою. Спочатку світильник був конічної форми, а в 70–90-ті роки – у вигляді полум’я.

Із часом «Прометей» став справжнім символом Дніпродзержинська, що відбилося в геральдиці: він зображений і на радянській емблемі міста (1967), і на сучасному гербі, розробленому в 1998 році.

До кінця століття стан пам’ятника значно погіршав. Мабуть, раціональним варіантом стала б заміна чавунної скульптури бронзовою копією. Але з якихось міркувань, пов’язаних із 250-річчям Кам’янського-Дніпродзержинська (2000 рік), тодішньою міською владою було прийнято інше рішення. В офіційній пресі з’явилась низка публікацій, в яких наголошувалось на «художніх недоліках» автентичної скульптури і ставився під сумнів професіоналізм її творця. Говорилося, наприклад, що пропорції фігури порушені. Пропорції справді дещо змінені, адже скульптура була розрахована на зорове сприйняття з нижньої точки!

Фігуру Прометея було демонтовано, і скоро її змінив бронзовий витвір сучасного скульптора, схожий на розпухлого культуриста. При цьому опорна плита нової статуї виявилася дивно зсунутою вперед.

Скульптура орла теж нова. Колишня ніби лежала, вписана у схил п’єдесталу. Сучасна ж установлена вертикально, ніби прицвяхована, – для цього довелося відбити шматок постаменту.

Строго кажучи, відтоді в пам’ятнику не лишилося нічого авторського, крім ідеї та загальної композиції. А вже на початку двадцять першого століття з Вічного вогню було викрадено всі металеві деталі оформлення, і згодом їх місце зайняла сучасна решітка – з якимись закрутами, достоту кабацького вигляду.

Автентична скульптура якийсь час залишалася на території металургійного комбінату. Здавалося, статуя забута і нікому вже не потрібна. Знову, як і під час окупації, над нею нависла загроза бути пущеною в переплавку. Врешті фігуру Прометея, розділену на фрагменти, та скульптуру орла забрав музей історії міста.

Довгі роки останки «Прометея» покоїлись у службових приміщеннях музею. Нарешті в 2009 році зусиллями скульптора Гарніка Хачатряна статую було реставровано. Відтоді вона перебуває у музейному дворі, а п’єдесталом слугує відрізок труби великого діаметру.

Монумент «Прометей» знайшов відображення в культурі не лише місцевого рівня. Образ пам’ятника проходить через увесь роман Олеся Гончара «Собор»:

«А коли вийдеш після зміни із брами, перше, що постає перед тобою над заводським парком, – чорний Титан Праці з розірваними ланцюгами в руках, відлитий з першого металу революції. Батько твій з товаришами його відливав. Глянеш – i щоразу тенькне тобі щось у душі…».

« – А над парком, бачиш? На високій колоні… То ж Титан. Розірвав кайдани, що ними був прикутий до скелі, і топче орла, який його терзав… Титан Праці розкутий, Прометей труда… Самі заводські наші з першого чавуну революції відлили його, самі й поставили. А при німцях довелось йому зійти з п’єдесталу, на відвалах перебув, у підпіллі… Тепер, бач, знову підвівсь над заводами… О, багато він бачив!».

«Де поема твого життя? «Рятівники Титана» – може, так вона буде зватися? Про металургів, про тих, що серед розгулу смерті врятували свій чорний міф – чавунного, з розірваними ланцюгами Трударя, в якому так молодо-неповторно відлився невмирущий дух революції».

«Тільки стало відомо, що німці збираються заводський витвір у переплавку пустити, і тієї ж ночі, під носом у окупантів, зникає Титан! Невідомі якісь повантажили його на платформу, загнали з брухтом у заводський тупик, десь там на відвалах між брухтом аж до приходу наших пролежав».

«Нічого зайвого на столі: календар, пластмасове письмове приладдя та чорна, заводського литва статуетка – точнісінька копія того Титана, що в парку на високому п’єдесталі десь аж під небом стоїть, простерши руку над заводами. Тут, на столі, присутність Титана не випадкова, серед купи паперів цей карликово-інтимний, змалілий Титан – як знак того, що в кабінеті повсякчас пам’ятають про нього».

«Сьогодні люди помітили свій собор. Для них він не підлягає знесенню, бо він прийнятий ними у цінності життя так само, як від народження прийнята синява Дніпра, і багряна велич нічного неба над заводами, і постать чавунного революційного Титана, що для юних поколінь прийшов десь уже ніби з вічності».

«І от знову під ногами тверді бакаї рідного призаводдя, зустрічають тебе акації, обважнілі під сажею та пилюкою, виникає назустріч чавунний Титан із своїм чавунним світильником у випростаній руці».

«Білий метал сонця над містом.

Чавунна постать Титана у горішньому парку, над заводами. Закіптявілий він, аж сірий від пилюки (давно не було дощів).

Нижче, навпроти Титана, будинок заводоуправління і брама заводська. Закурена, давня, з таблицею темної міді, яка засвідчує, що звідси колись виходили перші червоногвардійські загони».

І це далеко не всі цитати з роману, в яких згадується монумент.

Про зруйнування «Прометея» йдеться і в повісті Антона Хижняка «Тамара» – дія цієї книги відбувається в окупованому Дніпродзержинську.

Ще одну історію монумента в роки війни можна прочитати у сучасній книзі «Дух ушедшей эпохи» Людмили Яценко та Олександра Слоневського. За цією оповіддю, німці подумали, що скульптура вилита з бронзи, – а кольорові метали були дефіцитними й потрібними для війни. Колону підірвали, а вже на землі виявилось, що «Прометей» вилитий із звичайного чавуну. Німці втратили до фігури інтерес і зрештою наказали прибрати її з площі. Таким чином вона, хоч і пошкоджена, пережила окупацію.

Можливо, істина знаходиться десь посередині. Можливо, гітлерівці дійсно сподівалися знищити «Прометея» заради дефіцитної міді – згадаймо зникнення бронзової скульптури Катерини ІІ в окупованому Дніпропетровську. Коли ж з’ясувалося, що статуя чавунна, інтерес до неї пригас. Пошкоджена падінням фігура на якийсь час лишилася серед уламків постаменту, а потім була прибрана. Але це не суперечить тому факту, що вивезення скульптури з площі, подалі від очей, справді врятувало її від переплавки. Фріци – вони такі, практичні…

Ну і, мабуть, їм дуже «приємно» було бачити біля ніг Прометея поверженого орла, який був символом Третього Рейху.

А ось яка стаття була опублікована в місцевій газеті «Ведомости» 29 травня 1997 року під рубрикою «Живи и помни». Підписана стаття «П. Бабицкий», її стиль і орфографію ми зберегли:

ПРОМЕТЕЙ

I.

   В 1924 литовский поэт-революционер Витаутас Мантевила писал:

     В часы туманов, в часы безмолвий

     Мы мечем в небо охапки молний.

     К высотам синим взлететь сумеем,

     Чтоб красный пламень за Прометеем

     Нести на землю.

   Тогда многие мыслили подобным образом и в восстанавливающемся от последствий гражданской войны Каменском.

   Наверное, поэтому в центре города некоторое время спустя был воздвигнут памятник борцам революции, в идею которого была положена переиначенная на особый лад легенда о Прометее.

   Когда я, пятилетний малыш, задрав голову, впервые увидел его на колонне высоко в небе, он мне показался великаном из сказки. Я тут же спросил у своего отца, кто это.

   – Мишка Поляков, – ответил отец.

   И в этом не было ничего от иронии: просто известного в городе под таким именем босяка скульптор Соколов, автор монумента, использовал в качестве модели для своего творческого замысла.

   Не поручусь, однако, за достоверность сего утверждения: возможно, родитель знал об этом подлинно, а возможно, присочинил из-за сходства скульптуры с внешним обликом босяка.

   Ничего не вижу предосудительного в том, что скульптору позирует босяк: после целой эпохи во французском искусстве это стало модой. Тем более, что к «босячне» в то время относились с добродушием и как к «продукту» прошедшей эпохи, а Максим Горький, так тот, даже возвеличил эту прослойку человечества. Да и в нынешнее время разве некоторая молодежь, из КВН, скажем, не бравирует на этот счет, называя себя «криворожской шпаной», «махачкалинскими бродягами»?..

   Что же объяснял, что скрывал принятый мною однажды за живого великана наш городской Прометей?

   Разве не то, что отсчет времени отныне начинается с деяний тех, которые покоятся вечным сном под ним? Что это всего лишь начало, меридиан, за которым начинается НЕЧТО? Разве именами покоившихся под ним последователей-огненосцев не была заполнена лишь одна грань пьедестала? А если бы он подминал ногами не простого орла, а «двуглавого» – разве тогда не было бы понятно, что это не просто усыпальница, а что-то более обобщенное, символическое, и значит, устремленное в бесконечность?..

II.

   …Его почему-то сразу не тронули. Памятник Ленину подорвали, свалили перед зданием горсовета, уже переименованного в «міську управу», а он несколько месяцев простоял первозданным.

   Мимо проносились грузовики под брезентами с немецкими солдатами, попутно горланившими свое «ай-ли, ай-ло». Проносились со скрежетом и лязгом по брусчатке бронемашины, бронетранспортеры и даже танки. Шелестели шинами безтормозных велосипедов и плюмажами («петухами») на касках итальянцы, словно отправлялись не на фронт, а на прогулку за город. Помпезно развалившись в коляске на резиновом ходу – по бокам керосиновые фонари, мелькал генерал-румын с сигарой во рту. Тут же по тротуару сновали мадьяры в кожанках, продававшие прохожим зажигалки. Некоторые из оккупантов фотографировали памятник, а то и сами позировали у его подножия, обрамленного массивными цепями.

   Да, он простоял несколько месяцев не тронутым, и в этом  была какая-то загадка, разрешить которую некоторые все же пытались. Те, кто с первых же дней породнились с фашистами, объясняли это расположенностью Бергера – майора, коменданта к мировой культуре, в частности к древнегреческой. Иные намекали на близость и неустойчивость фронта. Были и такие, которые утверждали, что его не так-то легко подорвать – мешает, мол, особо прочная конструкция из бетона, предназначавшегося для военных укреплений; для этого необходимо много взрывчатки, которой и так не хватает для фронта…

   Как бы там ни было, а в это время «Прометей», несомненно, вселял уверенность днепродзержинцам (теперь каменчанам) в том, что эта оккупация – временное явление. Горожане, проходя мимо, с изумлением взирали на символ и торжествовали: «Еще живой!»

III.

   Спустя некоторое время местные власти решили-таки участь памятника, но своеобразно и как-то половинчато, без должной немецкой основательности. Я подозреваю, что в этом случае приложили руки не сколько немцы, сколько «мiська управа».

   Они его не взорвали, как обычно поступали в таких случаях, а лишь обложили пьедестал плитами до того места, где начиналась колонна со скульптурой «освобожденного рабочего».

   Плиты (солома плюс стружка плюс пропитка) были изготовлены в Германии и предназначались для фронта. Поэтому такая подельчивость со стороны оккупантов выглядела уступкой. Возможно, они, сохраняя и утепляя его, надеялись, что факел в руках «Прометея» будет в какой-то мере согревать их там, у стен  Москвы, где уже окапывался «русский генерал Мороз».

   Опять-таки, памятник в своем новом одеянии выглядел не поверженным, а, что-то вроде, подготовленным к ремонту или реставрации. Так как плиты к пьедесталу прилегали неплотно, то в полуметровом пространстве вокруг пьедестала с морозами стало собираться тепло, которое постепенно распространялось по колонне кверху и оседало на всем протяжении в виде искристого инея, покрывавшего и скрывавшего плиты. В результате памятник, особенно на солнце, выглядел как-то по-новому и даже торжественно. Ночью же его ледяная громада могла показаться проезжавшим мимо в машинах фрицам зловещим предзнаменованием.

   Следует сказать, что в городе к этому времени существовал и второй символ, фашистский: на месте взорванного памятника Ленину перед зданием «управы» был установлен распластанный орел со свастикой в когтях. Выполнен он был из бетона и выглядел столь ничтожно в сравнении с «Прометеем», что это невольно бросалось в глаза хотя бы тем же немцам, которые до или после прогулок у этих символов собирались на площади для своих смотров и парадов.

   При любых обстоятельствах такое противоположное соседство двух символов не могло существовать продолжительно. Тем более, что обстоятельства складывались так, что город стал наводняться потрепанными на фронтах частями. Однажды в город вошла некая «зондеркоманда-29», специализировавшаяся на уничтожении и изъятии исторических памятников и предметов искусства. Участь «Прометея» была предрешена.  

IV.

   В тот осенний день выдалась отменная солнечная погода. Я куда-то направлялся со своим товарищем.

   Проходя мимо памятника, мы стали свидетелями действия, которое представляло собой не что иное, как подготовку взрыва: на двух громадных лестницах двое мужчин орудовали зубилами и молотками, пробивая дыры под самым венцом колонны; внизу суетилось еще несколько человек.

   Тогда мы очень спешили и не успели во всем разобраться по своему детскому недомыслию. Все выглядело как-то буднично, как если бы проводились обыкновенные ремонтные работы. Когда же мы возвращались назад той же дорогой, то поняли, что там происходило на самом деле.

   Представившаяся картина выглядела так: на куче мусора и бетонных осколков, врезавшись в землю, лежала статуя; кусок обломанной руки с цепью обнажал свежий серебрившийся излом; фонарь («факел») был разбит, и видно, как по руке и по телу проложен электропровод; тут же лежал запрокинутый на спину орел, словно возмущаясь, что его отделили от ног статуи. Статуя и тогда мне показалась великаном, я даже потрогал его стальную грудь…

   Через несколько дней её убрали, и обезглавленная колонна сиротливо проглядывалась над пьедесталом, задрапированным утеплительными плитами. Мимо проходили люди. Старушки крестились, глядя на колонну. Некоторые вздыхали, покачивая головами. Слышалось: «Ну, чем он им насолил?».

V.

   В послевоенной местной печати, в немногочисленных книгах о Днепродзержинске и днепродзержинцах появятся воспоминания об этом периоде жизни «Прометея».

  Самая распространенная и устойчивая версия – фигура со взорванного монумента была тихо и незаметно вывезена рабочими трамвайного депо и спрятана в надежном месте от полного уничтожения.

   Имеется упоминание, сейчас забытое, и о самом взрыве. Помню, в школе ходила по рукам небольшая книжка – местный литературный альманах «Мiсто над Днiпром» 1946 года издания (за название и дату не ручаюсь). В одном из рассказов этого сборника журналист В. Беляев, оперируя известными только ему фактами, без каких-либо ссылок на источник (сам-то он не был в то время в городе), приписывает местному титану из чугуна следующее.

   …Немецкий офицер прогуливался на проспекте, поровнявшись с памятником в момент взрыва, был застигнут врасплох и страшно испугался, обнаружив отсутствие форменной фуражки на голове. Та оказалась подмятой колоссом из металла, а кокарда на фуражке (орел и свастика) изломанной. Красиво и символично: поверженный символ мстит символу-оккупанту*.

   На мой взгляд, упомянутое повествование примечательно тем, что в какой-то степени перекликается (возможно, В. Беляев что-то слыхал) с повествованием Андрея Макаровича Слайковского, друга моего отца, основанном на версии некоего Г.

   Пиротехник по профессии, Г. обязан был по решению горкома партии и руководства Дзержинки перед приходом немцев в город «пустить на воздух» некоторые объекты города и завода. Он этого не сделал, чем завоевал доверие оккупантов, разминировав объекты. Последние, в свою очередь, ему поручили сделать подобное, когда уходили из города. Он и этого не сделал. Таким образом, его идейные, если можно так выразиться, колебания сохранили для нашего города и завода объекты, которые не нужно было потом восстанавливать.

   Для нас на этой версии заканчивается и начинается история со взрывом памятника.

   Как рассказывал Андрей Макарович, Г. было предложено со стороны майора, командира «зондеркоманды-29», взорвать памятник при наименьших затратах и с учетом непрерываемости движения автоколонн по проспекту перед памятником. Пиротехник посетовал на невозможность выполнения. Тогда майор под спор с каким-то немцем взялся сделать сам.

   С этой целью он извлек из городского архива план памятника и рассчитал взрыв на два небольшие пирокселиновые патрона. По его задумке, колонна должна была надломиться у ног статуи, а сама статуя плавно отвалиться на левую сторону.

   Для пущего форса и демонстрации своей ювелирной работы майор пригласил Г. и немца в здание гастронома, что напротив памятника. Там они прошли через угловую комнату на балкон (сейчас он убран), где воссели на стульях в ожидании решающего момента.

   Все так и произошло, как рассчитывал майор. Работа была действительно ювелирной. И все же... Вопреки всем расчетам, буквально крошечный чугунный осколочек угодил в голову спесивого фрица. Тяжело раненного, его оттащили через дорогу в госпиталь (ныне техучилище № 22), где он и скончался.

* Збірник «Місто над Дніпром», присвячений першій річниці визволення Дніпродзержинська, був випущений у міській друкарні ім. Воровського наприкінці 1944 року. Епізод, описаний автором статті, там справді є. – Примітка наша.

VI.

   …Мимо него проходят куда-то в спешке потомки тех, кто создавал «гимн из металла». Они прожевывают на ходу пирожки, купленные у проходной, распечатывают тут же бутылку «коки», сплевывая на тротуар резиновую жвачку. Проносятся иномарки с «новыми» и даже «новыми-новыми». Взятый ими американизированный темп не может скрыть их озабоченности о дне завтрашнем.

   Они входят в новый мир, который является сложной комбинацией школьного преподавания, каминных часов, газет, книг, загородных дач, экологии, политики, компьютеризации. Они вытесняют тех, кто пришел в этот же мир когда-то в комбинации с карманными часами, никелированными кроватями и канализацией.

   …А он стоит в задумчивости, устремив свой взгляд ввысь, словно один еще в состоянии что-то решить в это время, словно получая сигналы из Космоса, расшифровывающие триаду из вопросов: откуда мы? куда идем? зачем?

П.  БАБИЦКИЙ

Словом, пам’ятник «Прометей» став не лише втіленням легенди. Він сам по собі успішно породжує легенди вже багато десятиліть.

Одного разу автору цих рядків довелося спілкуватись зі стариком, у якого на руці була здоровенна наколка – увесь монумент знизу доверху, під ним напис «Днепро…» і розчерк. На запитання, де було зроблено це татуювання, той відповів: в армії. Правда, з художнього погляду той рисунок не витримував жодної критики, але ж факт є фактом.

А скульптура, яка увінчує пам’ятник зараз, непогана – але тільки як окремий, самостійний витвір. Будучи ж установленою замість автентичної фігури, виглядає як карикатура на неї. Залишається сподіватись, що в кращі часи історична справедливість буде відновлена, – і на колоні постане Прометей, створений руками Олексія Сокола.

Обкладинка журналу «Наука и жизнь», № 11, 1978 р. Взято звідси