понеділок, 6 травня 2019 р.

Кам’янське: із чого починалось місто

Кам’янське, відоме багатьом як Дніпродзержинськ, на перший погляд видається суто «радянським» містом. Проте – лише на перший погляд. Адже його неповторне обличчя склалося ще в дев’ятнадцятому столітті. А призвідниками народження Кам’янського стали криворізька руда, донецьке вугілля та вода Дніпра.

Своїм виникненням та розвитком місто завдячує Дніпровському заводу, а він, у свою чергу, – залізниці, яка 1884 року поєднала вугільний Донбас із рудним Кривбасом та спричинила стрімкий розвиток металургійної промисловості у Придніпров’ї. Саме ці місця в 1887 році обрало для будівництва свого заводу Південноросійське Дніпровське металургійне товариство, створене завдяки іноземному (головно – бельгійському) капіталу. Ще через два роки завод розпочне роботу – і відразу здобуде золоту медаль на Всесвітній виставці в Парижі. А за чверть століття, напередодні Першої світової, він стане найпотужнішим металургійним підприємством тодішньої Російської імперії, випускаючи 13–14% усього її чавуну, сталі й прокату. Сусіднє Кам’янське – давнє козацьке село, перша згадка про яке належить до 1750 року, – в 1917-му разом із заводськими районами мало вже 60 тисяч населення. У цьому ж році постановою Тимчасового уряду воно нарешті отримало статус міста.
Але громаддя планів і сподівань розвіялось у вихорі революції, втонуло в крові громадянської війни. За радянських часів міський ранг Кам’янського підтверджено лише в 1923 році зі створенням міськради. А в драматичні тридцяті роки воно отримало дещо кострубату, але ідейно витриману назву – Дніпродзержинськ.
***
Кам’янське стало досить рідкісним прикладом створення промислового міста за генеральним планом. У так званій Верхній колонії знаходились 32 будинки квартирного типу, де проживало заводське керівництво, інженери, лікарі, викладачі. Район мав водопровід, каналізацію, електроосвітлення. Також у Верхній колонії та безпосередньо біля неї розташувались головна контора заводу, храми, лікарня, громадські та навчальні заклади.
У Нижній колонії – впорядкованому котеджному містечку для кваліфікованих робітників – було 129 будинків двоквартирного і казарменого типу (вже за радянських часів знесені при розбудові заводу). Звичайні ж робітники, які становили переважну більшість, мешкали де доведеться – наприклад, винаймали кутки у місцевих селян.
Після революційних виступів 1905 року Верхню колонію від решти Кам’янського відділив шлакобетонний мур із масивною брамою. Після встановлення радянської влади і стіна, і ворота були знесені як символ класового антагонізму.
Від колишніх воріт у напрямку заводу йшов Банний спуск – одна з вулиць старого Кам’янського, нині вже не існуюча. Спуск дістав назву від громадської лазні (1906). Збудовано її було на вимогу робітників, висунуту на початку все тієї ж революції 1905 року.
Житлові будинки Верхньої колонії – переважно скромної архітектури, але міцні та надійні. Напередодні революції їх кількість зросла до сорока. І саме цей район став тим ядром, з якого розбудувалося сучасне місто.
***
На просторій площі, яка нині носить ім’я першого директора-розпорядника Дніпровського заводу, видатного промисловця та мецената Ігнатія Ігнатійовича Ясюковича, височіє ошатна будівля головної контори заводу (1898; лівий неокласичний об’єм із куполом добудований у 1916 за проектом видатного архітектора Олексія Сокола).
На площі в 2014 році постав бюст Ясюковича, створений заслуженим художником України Гарніком Хачатряном. А на будівлі заводоуправління привертає увагу меморіальна дошка герою іншої доби – Івану Павловичу Бардіну. Провідний радянський металург, вчений зі світовим іменем, академік та віце-президент Академії наук СРСР був головним інженером заводу і фактичним керівником підприємства у 1925–1929 роках.
***
Поряд із головною конторою знаходиться колишній заводський клуб, побудований у 1899 році за особистою ініціативою Ігнатія Ясюковича. Як зазначалося в описі заводу 1908 року, заклад «занимает первое место среди учреждений, имеющих целью доставить служащим возможность приятного препровождения времени и почву для развития общительной жизни». Він слугував місцем зборів і проведення дозвілля лише для членів так званих «заводського клубу» та «гімнастичного товариства».
«У концертному залі цього будинку в 1915 р. виступав видатний співак Федір Шаляпін», – сповіщає сучасна меморіальна табличка. Цей факт базується лише на окремих спогадах і документально на сьогодні не підтверджений. Натомість не викликає сумнівів те, що у квітні 1913 року на сцені заводського клубу виступив із концертом інший відомий співак двадцятого століття – Володимир Касторський.
До речі, для поліпшення акустичних якостей приміщення у сцену при будівництві було вмонтовано численні пляшки від шампанського. Одну з таких пляшок, видобуту при ремонті, нині може побачити кожен відвідувач.
Як і 120 років тому, найцікавішою частиною будівлі залишається головна зала з прекрасним ліпленням, серед якого зберігся медальйон із зображенням креслярських інструментів. Ренесанс із щедрою домішкою бароко – у подібному стилі збудовані відомі одеський та львівський театри.
За радянських часів тут розташувався Центральний клуб техніки. Згодом – Будинок піонерів (за нацистської окупації він, звісна річ, не діяв). Із 1977 року в приміщенні знаходиться музей історії Дніпровського металургійного комбінату – один із центрів культурно-просвітницької роботи на підприємстві. Так будівля знайшла свій баланс між минулим і сьогоденням.
Віднедавна ж поруч розташовується ще один музей – просто неба, який відображає історію підприємства за всі 130 років його діяльності. Чільне місце в експозиції займає маневровий паровоз 50-х років, що трудився на заводі до 1982-го.
***
Дніпровський завод був побудований на основі обладнання, перевезеного з Варшави, де сталеливарний завод припинив свою діяльність. Переважну більшість керівництва і кваліфікованих кадрів тут складали поляки, які прибули до Кам’янського разом зі своїм підприємством. Чисельністю та впливовістю польської громади й пояснюється наявність у місті такої видатної будівлі, як костьол Святого Миколая.
Споруджений він за проектом архітектора Харманського у стилі, близькому до англійської готики. У 1898 році в храмі відбулося перше богослужіння. Згодом біля костьолу побудували католицький дитячий притулок зі школою.
За традицією, вхід до церкви влаштовується із західного боку, вівтар – зі східного. Проте в кам’янському костьолі перемогла практичність: головним фасадом він звернений на схід, до житлової забудови Верхньої колонії, а вівтарем – на захід.
Хоча собор Святого Петра в Римі, головний храм католицької церкви, також обернений апсидою на захід, а входом – на схід. Причиною цьому там теж послужила містобудівна ситуація.
Костьол, як і решту храмів міста, зачинили в 1929 році. За радянські десятиліття тут перебуло безліч різноманітних закладів та установ: клуб, планетарій, військкомат, згодом – склади та майстерні. Без належного утримання будівля дуже занепала.
Але врешті настають інші часи. Створюється ініціативна група із відродження зневаженої святині. Збирається католицька громада міста, у храмі знов розпочинаються богослужіння. Протягом 90-х років триває ґрунтовна реставрація будівлі. Сьогодні костьол Святого Миколая має цілком достойний вигляд та є справжньою окрасою міста, дивує його гостей і надихає митців.

***

Із католицькою церквою сусідять будівлі колишньої заводської лікарні, заснованої в 1889 році (нині – міська лікарня №1). А навпроти лікарняного містечка розташувалося заводське училище, відкрите 1893 року й розширене добудовами та розбудовами 1898 і 1908 років. Зараз тут міститься комерційний технікум. Особливий інтерес усередині будівлі становлять металеві парадні сходи, чи не найгарніші в старому місті.

***
Неподалік, на затишній Інститутській вулиці, стоїть великий та величний «будинок №40» – споруджений за проектом архітектора Олексія Сокола, він став останнім дореволюційним на Верхній колонії. Зведений під час Першої світової, у 1915 році, силами німецьких та австрійських військовополонених. Із двадцятих-тридцятих років відомий як Будинок іноземних спеціалістів, під керівництвом яких у місті здійснювалась радянська індустріалізація.
Майже навпроти нього в тому-таки 1915-му споруджено «будинок учителів», де мешкали викладачі навчальних закладів Кам’янського. По сусідству збереглися чоловіча та жіноча гімназії (нині корпуси технічного ліцею), а також будівля і школа православного дитячого притулку, де за радянських часів розташувався індустріальний інститут.
***
Справжнім центром культурного життя Кам’янського була народна аудиторія. Ця гарна неоренесансна будівля постала в останній рік ХІХ століття. Тут діяли бібліотека й читальня, раз на тиждень грав оркестр, двічі на тиждень відбувалися театральні вистави або концерти, а часом – лекції «образовательного и нравственного характера».
Довкола аудиторії було влаштовано парк – як і вулиці Верхньої колонії, він освітлювався електродуговими ліхтарями. Привертав увагу просторий залізний павільйон, який у 1896 році слугував для представлення продукції заводу на Всеросійській виставці у Нижньому Новгороді. У парку ж він призначався для оркестру, що влітку супроводжував своєю музикою прогулянки кам’янчан.
Сучасного вигляду будівля аудиторії набула після низки добудов радянських часів. Нині тут міститься Академічний музично-драматичний театр імені Лесі Українки. А в 2000 році у сквері біля театру встановлено достойний пам’ятник Тарасові Шевченку авторства Гарніка Хачатряна.
***
Звичною справою в ті далекі часи було й спорудження православних церков при установах та підприємствах. Зокрема, кожен працівник Дніпровського заводу був зобов’язаний відраховувати піввідсотка заробітної плати на будівництво церкви і письмово підтверджував це при вступі на роботу.
Свято-Миколаївська церква, спроектована архітектором Леонідом Бродницьким, була завершена в 1894 році. Вона витримана у поширеному тоді «неоруському» стилі, що використовував мотиви російського зодчества XVII сторіччя. Увесь багатий декор будівлі виконано з цегли, ліплення тут не застосовувалось. Згодом церква пережила кілька масштабних розбудов.
За радянських часів тут містився музей, який, можливо, і вберіг будівлю від знищення. Зрештою ж наприкінці 80-х її було передано церкві. Розпочалася велика реставрація, внаслідок якої Свято-Миколаївський собор зовні та всередині набув сучасного, вже звичного містянам вигляду.
У 2010 році він став кафедральним собором новоствореної єпархії, а 2013 року між музеєм і театром з’явилася Соборна площа із архітектурно-скульптурною композицією «Голгофа» (скульптор Гарнік Хачатрян).
***
Колишня заводська церква стоїть на Соборній вулиці, перспективу якої замикає один із найкращих зразків ранньої радянської монументалістики – пам’ятник «Прометей».
Двадцяті роки в місті, як і всюди в країні, починалися розрухою та голодом. Населення Кам’янського скоротилось у рази – багато мешканців, щоб вижити, покинули місто. Завод перебував у запустінні й став до ладу лише в 1925 році. Тим дивовижнішою здається історія створення цього пам’ятника – майбутнього символу міста.
Радянська влада в Кам’янському остаточно встановилася 1 січня 1920 року. Невдовзі постало питання спорудження пам’ятника на братській могилі кам’янських більшовиків, загиблих у громадянську війну. Перепоховані вони були в центрі міста, на Базарній площі, перейменованій у Червону. Архітектор Олексій Сокол запропонував ідею монумента у вигляді колони, увінчаної статуєю Прометея в розірваних кайданах, із факелом у руці й поверженим орлом біля ніг. Ідея дістала загальне схвалення, і автор почав розробку проекту.
Скульптуру було виліплено Соколом і потім відлито з чавуну іще восени 1920 року, проте монумент вдалося спорудити лише в 1922 році, до п’ятої річниці Жовтневої революції.
Під час окупації нацисти підірвали пам’ятник. Скульптура збереглася, хоч і була пошкоджена. Від переплавки її врятували працівники міського трамваю. На вантажній платформі вони доправили статую на територію свого депо, де надійно сховали. Після вигнання гітлерівців із Дніпродзержинська монумент був відбудований і відкритий уже 1 травня 1944 року. Біля його підніжжя також поховали підпільників та учасників визволення міста.
До кінця століття стан пам’ятника значно погіршав. Мабуть, найкращим варіантом стала б заміна чавунної скульптури бронзовою копією. Але з якихось міркувань у 2000 році фігуру Прометея демонтували, і її змінив цілком інший витвір сучасного митця. Автентичну ж статую було реставровано зусиллями скульптора Гарніка Хачатряна, і відтоді вона стоїть на території музею історії міста.
Монумент «Прометей» став справжнім символом Кам’янського-Дніпродзержинська. Його зображення є і на радянському, і на сучасному гербі міста. Образ пам’ятника проходить і крізь увесь роман Олеся Гончара «Собор», написаний, до речі, на місцевому матеріалі. 
Біля цього видатного монумента й завершується наша подорож історичним центром, вік якого вже перевищив століття. Відтоді люди нових поколінь зводили нові будинки, вулиці, пам’ятники. Так само, як і предки, вони вкладали в свої витвори не лише розум і талант, а й частинку власної душі та любов до рідного міста. І можна бути певними: допитливого мандрівника чекає тут іще багато цікавих відкриттів.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.