Олесь Гончар на металургійному заводі в Дніпродзержинську (1967)

Олесь Гончар на металургійному заводі в Дніпродзержинську, літо 1967-го. А вже за півроку побачить світ його «Собор», написаний на місцевому матеріалі. Знімки з фондів Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького. http://www.museum.dp.ua/goncharcatalog.html

Літературне про трамвай

Фото звідси

В останньому, незавершеному творі Валер’яна Підмогильного «Повість без назви» (1933–34) є цікавий епізод, де герой порівнює тодішні звичаї столичні, тобто харківські, з київськими. Якраз на прикладі трамваю.

111 років від дня народження Василя Мисика

Шлях

В чорноземлю аж по коліна вріс,

Високу гору перерізав косо

І петлями з узвозу на узвіз

Послався в степ, де дрібно, наче просо,

Рябіли селища в легкім диму,

Висів вітряк і обертався злегка.

А він усе обходив їх, тому

Що давній він і путь його далека.

Невідомий

     «Як же це мене звали? Ну, як же ж бо мене звали? Отут на березі, якраз коло дороги, було ж написане моє ім’я, таке просте українське ім’я, на диктовій драничці олівцем, на стовпчику прибите. Так хтось зламав і кинув на дорогу. Як жаль мені, що вже тепер ніхто мене і не згадає, ніхто не знатиме, що оце ж я тут урятував був батальйон. Моя робота. Такий я був гарячий і любезний чоловік. Ах, як же ж бо мене звали? Так жаль мені. Може б, нового моста назвали плотники моїм ім’ям. Може, веселі дівчатка, проходячи мостом з піснями, якусь би пісню склали і про мене.

     Чи сиротина б затужила на мосту, побачивши могилу свого батька, що врятував свій батальйон у світову війну». 

Олександр Довженко, 1 листопада 1943 року

100 років від дня народження Олеся Гончара

– Бо знаєте, як тепер наше місто називають?.. Вчора в автобусі почув: місто молодості й сміху… Молодості, тому що до старості дожити в таких димах – це проблема…

– А сміху?

– Бо всі горожани сміються, коли вітер від заводів на Зачіплянку подме. Коли ж, навпаки, димами на місто війне, тоді черга Зачіплянці сміятись…

«Собор»

Каміння

Фото звідси

«Є в Дніпропетровську, трохи вище острова Комсомольського, затока, де ставлять човни, і криві міські вулички збігають аж до води. Човном хоч до порога приставай. Об підмурки ціле літо хлюпощеться вода, а на стінах будиночків, як ватерлінії на корпусах суден, смугами тягнуться сліди весняних повеней.
Тут все людське життя на видноті. На весь Дніпро видніє розвішана білизна, і купи сміття, що його валять з берега, і чийсь перекошений, вкритий іржавою жерстю голубник».

Олесь Гончар, «Людина і зброя»

Див. також: Нашестя джунглів

Про Вінницьку область

З території теперішньої Вінниччини походять Руданський, Свидницький, Коцюбинський. Некрасов народився в Немирові. У тих же місцях служив священиком Андрій Григорович Достоєвський, дід письменника. Про тутешню залізницю, тоді ще вузькоколійну, написав свої «Залізничні оповідання» Шолом Нохумович Рабинович, відомий як Шолом-Алейхем. Згадаймо і декабристський Тульчин, і генія Вінниці – Пирогова. У Нападівці Липовецького району на початку ХХ століття жив данський поет Тор Ланге. У Рахнівці Гайсинського району в 1938 році народився Василь Стус, згодом родина переїхала у Сталіно – Донецьк. Письменник-політик Яворівський – із Теклівки, що нині належить до Крижопільського району. Микола Трублаїні – теж родом із сучасного Крижопільського району (народився в 1907, загинув на війні восени 1941-го). Євген Гуцало також був із Вінниччини, з Оратівського району.

354-метрова вінницька телевишка на час її спорудження (1961) була найвищою в світі. А старовинний вокзал Жмеринки справедливо вважається найкрасивішим в Україні.

Сама ж Вінниця лежить між добром і злом: з одного боку міста – садиба Пирогова, з іншого – руїни штабу Гітлера.

Іще про Олеся Гончара

Діоген Синопський говорив, що бере приклад з учителів співу, які навмисне співають тоном вище, аби учні зрозуміли, в якому тоні треба співати їм самим. Імовірно, чимось подібним можна пояснити і підвищений градус пафосу творів Олеся Гончара.

У 2008 році ім’я Гончара було присвоєно Дніпропетровському національному університету. Перед головним корпусом навчального закладу з’явився пам’ятний знак зі словами: 

«Нація живе доти, доки народжує героїв…». Олесь Гончар.

Це – з його щоденникового запису 22 червня 1993 року. Повністю звучить так: «Нація живе доти, доки народжує героїв, і вмирає тоді, коли за неї нікому вмерти». Чи належить ця фраза самому письменнику? Адже у щоденнику він бере її в лапки, як цитату, і зауважує: «Добре сказано. І правдиво». Далі пише про скульптора Івана Гончара, який пішов з життя 18 червня того року: «Помер Іван Макарович. Великомученик. І поховати його мали б на території Лаври. Серед найдостойніших. Тільки ж не догадаються». За текстом виходить, що перша фраза – то вислів Івана Гончара, і тоді приписувати ці слова письменнику, як зробили на меморіалі, навряд чи коректно. Хоча, може, автор вдався до самоцитування – хто його знає!

Монумент «Прометей»

У дописі використані архівні знімки та листівки різних часів.

Фото звідси

На початку двадцятих років у Кам’янському було споруджено один із найкращих зразків ранньої радянської монументалістики.

Про старий дерев’яний міст у Дніпропетровську

Творчість письменників, дослідження краєзнавців та спогад старожила.

«Автобус іде через старий дерев’яний міст, залишений на згадку ще фронтовими саперами; рух величезний, дощаний настил щодня латають, i хоч з боку пасажирів нарікань зараз не чути, Лобода в думці все ж заспокоює їх, що не сьогодні-завтра цей ветхий міст буде знесено, замінено іншим, може, схожим на отой новий, що його добре видно з вікна автобуса: блищить ажурними арками вище по Дніпру, єднає береги, єднає заводи.

Відгуркотів розбитими дошками міст, автобус вилітає на широку асфальтовану дорогу, що йде якраз побіля плавнів і далі ще кудись, щоб десь там влитися в магістральні траси».

Олесь Гончар, «Собор», 1967

До 50-річчя роману «Собор»: Олесь Гончар у Дніпродзержинську

Фото з видання «Олесь Гончар. Щоденники у 3 томах (т. 1: 1943–1967)» 2002 року

П’ятдесят років тому, в січневому випуску серії «Романи й повісті» 1968-го, побачив світ «Собор» Олеся Гончара – власне, потужна публіцистика, якій письменник надав форми соцреалістичного роману.

За свій національний дух та правдивий показ радянської дійсності роман був підданий згори масштабній наклепницькій кампанії, вилучався з книжкових полиць і замовчувався.

«Досі згадують дніпропетровці ті кошмарні дні сваволі й тиску, залякувань та цькувань… Скільки чесних людей безневинно потерпіло за «Собор»!» – писав Гончар уже в вісімдесяті.

83 роки від дня народження Василя Симоненка

Поет, журналіст, патріот. Міг би дожити до наших днів, якби не вкоротили віку в 28 років. І, можливо, стати Шевченком ХХ століття.

Хоча навряд чи уникнув би тих переслідувань, яких довелося зазнати багатьом шістдесятникам.

Камизяк

Пісня гурту «Антитiла» «Бери своє і йди» («Знайте, ми палені вогнями, шаленими вітрами, нас воля несе…») відома ще й як символ астраханської команди КВН «Сборная Камызякского края».

Як тут не згадати, що саме в Камизяці під Астраханню у 80-ті роки відбував заслання Володимир Сіренко.

Юрій Яновський, із роману «Чотири шаблі» (1929)

У п’ятитомнику Яновського, виданому на початку 80-х, більшу частину цього фрагменту видалено.

Соцреалізм у літературі

     «Он помнил ещё не город Днепродзержинск, а село Каменское, не завод имени Дзержинского, а Днепровский. Они почти ровесники. Только за год до его рождения задули первую домну на Днепровском заводе, построенном Варшавским обществом и бельгийской компанией «Коккериль»… Денежные тузы умели понимать выгоду: река – самый дешевый транспорт, уголь – Донбасс рукой подать, руда – Кривой Рог рядом, а почти даровые рабочие руки – вот они, в Аулах, Романове, Каменском… Ничего не осталось от старого села Каменского. А жаль! Не в столицах, не во дворцах надо бы устраивать музеи революции, а там. Чтобы нынешних молодых лоботрясов, которые всё принимают как должное да ещё и нос воротят – плохо, мол, – не на экскурсии туда водить, а заставить пожить хоть недельку так, как жили в детстве они…

Дмитрий Мельниченко, «Учебка»

У повісті її автор розповідає про військову службу в Дніпродзержинську наприкінці 80-х років. Сувора пізньорадянська дійсність.

https://www.proza.ru/2011/02/10/974

Дніпропетровськ у романі «Без ґрунту» і Домонтович як провидець

Фото: http://transphoto.ru/photo/369074/?gid=530

Уривки з роману В. Домонтовича «Без ґрунту», дія якого відбувається в Дніпропетровську (чи ще «Дніпропетровському»*) на початку 30-х років:

=======================================================

       Я стою коло відчиненого вікна, і мені здається, що я відчуваю аромат квітів. Запах збіжжя й степової трави. Поїзд з гуркотом проноситься повз червоні будинки маленької станції. З високого плоскогір’я блиснув в далечині Дніпро і за ним масив гори та розпластане під горою широке місто. Допитливий зір, шукаючи не знати чого, пожадливо блукає в ранковому тумані, що легкою димкою прозоро огорнув безмежні простори задніпровських степових пустель.