середу, 31 січня 2018 р.

понеділок, 29 січня 2018 р.

пʼятницю, 26 січня 2018 р.

Паровоз-пам’ятник біля музею ДМК



Цей заводський танк-паровоз (тобто такий, що не має причіпного тендера, а несе на собі запаси води та палива) був встановлений влітку 2011 року біля музею Дніпровського металургійного комбінату.

четвер, 25 січня 2018 р.

Свято-Миколаївський кафедральний собор



– Укажите, это вот ваша большая церковь?
– Что это ее достраивают или перестраивают?
– Та, мабуть, і достроюють, і перестроювають, бо стілько я не живу, то вона все більше робиться. То була зовсім маленька, а тепереньки он яка стоїть!
– Что же, так приход растет, что ли?
– Святий його знає чого воно так. Оце строють, строють, строють, аж поки стане розвалюваться, то вони розберуть та вп’ять строють…

З місцевої преси початку ХХ століття
(за книгою М.Чабана «Мандрівки старим Кам’янським»)


вівторок, 23 січня 2018 р.

Каміння



Фото звідси

«Є в Дніпропетровську, трохи вище острова Комсомольського, затока, де ставлять човни, і криві міські вулички збігають аж до води. Човном хоч до порога приставай. Об підмурки ціле літо хлюпощеться вода, а на стінах будиночків, як ватерлінії на корпусах суден, смугами тягнуться сліди весняних повеней.
Тут все людське життя на видноті. На весь Дніпро видніє розвішана білизна, і купи сміття, що його валять з берега, і чийсь перекошений, вкритий іржавою жерстю голубник».

Олесь Гончар, «Людина і зброя»

Див. також: Нашестя джунглів

пʼятницю, 19 січня 2018 р.

Річки Оріль і Протовча


Карта 1876 року

Нове русло Орелі в загальних рисах повторює русло давньої річки Протовчі. Саме «в загальних рисах» – бо рівнинна Протовча, надзвичайно звивиста, з величезною кількістю стариць і заплав, зовсім не схожа на нову Оріль, сплановану екскавацією. Про назву колишньої річки сьогодні нагадує село Проточі Царичанського району – колишні Протовчанські хутори.

Про Вінницьку область

З території теперішньої Вінниччини походять Руданський, Свидницький, Коцюбинський. Некрасов народився в Немирові. У тих же місцях служив священиком Андрій Григорович Достоєвський, дід письменника. Про тутешню залізницю, тоді ще вузькоколійну, написав свої «Залізничні оповідання» Шолом Нохумович Рабинович, відомий як Шолом-Алейхем. Згадаймо і декабристський Тульчин, і генія Вінниці – Пирогова. У Нападівці Липовецького району на початку ХХ століття жив данський поет Тор Ланге. У Рахнівці Гайсинського району в 1938 році народився Василь Стус, згодом родина переїхала у Сталіно – Донецьк. Письменник-політик Яворівський – із Теклівки, що нині належить до Крижопільського району. Микола Трублаїні – теж родом із сучасного Крижопільського району (народився в 1907, загинув на війні восени 1941-го). Євген Гуцало також був із Вінниччини, з Оратівського району.
354-метрова вінницька телевишка на час її спорудження (1961) була найвищою в світі. А старовинний вокзал Жмеринки справедливо вважається найкрасивішим в Україні.
Сама ж Вінниця лежить між добром і злом: з одного боку міста – садиба Пирогова, з іншого – руїни штабу Гітлера.

Іще про Олеся Гончара

Діоген Синопський говорив, що бере приклад з учителів співу, які навмисне співають тоном вище, аби учні зрозуміли, в якому тоні треба співати їм самим. Імовірно, чимось подібним можна пояснити і підвищений градус пафосу творів Олеся Гончара.

У 2008 році ім’я Гончара було присвоєно Дніпропетровському національному університету. Перед головним корпусом навчального закладу з’явився пам’ятний знак зі словами: 

«Нація живе доти, доки народжує героїв…». Олесь Гончар.

Це – з його щоденникового запису 22 червня 1993 року. Повністю звучить так: «Нація живе доти, доки народжує героїв, і вмирає тоді, коли за неї нікому вмерти». Чи належить ця фраза самому письменнику? Адже у щоденнику він бере її в лапки, як цитату, і зауважує: «Добре сказано. І правдиво». Далі пише про скульптора Івана Гончара, який пішов з життя 18 червня того року: «Помер Іван Макарович. Великомученик. І поховати його мали б на території Лаври. Серед найдостойніших. Тільки ж не догадаються». За текстом виходить, що перша фраза – то вислів Івана Гончара, і тоді приписувати ці слова письменнику, як зробили на меморіалі, навряд чи коректно. Хоча, може, автор вдався до самоцитування – хто його знає!

«Дублер начинает действовать»

Ще один вельми достойний фільм, знятий у Дніпропетровську. Студія «Ленфільм», 1983 рік. Знімався головним чином на радіозаводі, що був навпроти річпорту. Є й трохи самого міста.


вівторок, 16 січня 2018 р.

Монумент «Прометей»

У дописі використані архівні знімки та листівки різних часів.


Фото звідси

На початку двадцятих років у Кам’янському було споруджено один із найкращих зразків ранньої радянської монументалістики.

четвер, 11 січня 2018 р.

Дніпродзержинська ГЕС (1956–65)


Із листівки 1982 року

Про старий дерев’яний міст у Дніпропетровську

Творчість письменників, дослідження краєзнавців та спогад старожила.

«Автобус іде через старий дерев’яний міст, залишений на згадку ще фронтовими саперами; рух величезний, дощаний настил щодня латають, i хоч з боку пасажирів нарікань зараз не чути, Лобода в думці все ж заспокоює їх, що не сьогодні-завтра цей ветхий міст буде знесено, замінено іншим, може, схожим на отой новий, що його добре видно з вікна автобуса: блищить ажурними арками вище по Дніпру, єднає береги, єднає заводи.
Відгуркотів розбитими дошками міст, автобус вилітає на широку асфальтовану дорогу, що йде якраз побіля плавнів і далі ще кудись, щоб десь там влитися в магістральні траси».

Олесь Гончар, «Собор», 1967

Будівля заводського клубу – народний музей історії ДМК



Інженерний клуб був побудований у 1899 році за особистою ініціативою директора заводу Ігнатія Ясюковича. Як зазначалося у виданні «Описание Днепровского завода» 1908 року, «заводской клуб занимает первое место среди учреждений, имеющих целью доставить служащим возможность приятного препровождения времени и почву для развития общительной жизни».

вівторок, 9 січня 2018 р.

До 50-річчя роману «Собор»: Олесь Гончар у Дніпродзержинську


Фото з видання «Олесь Гончар. Щоденники у 3 томах (т. 1: 1943–1967)» 2002 року

П’ятдесят років тому, в січневому випуску серії «Романи й повісті» 1968-го, побачив світ «Собор» Олеся Гончара – власне, потужна публіцистика, якій письменник надав форми соцреалістичного роману.
За свій національний дух та правдивий показ радянської дійсності роман був підданий згори масштабній наклепницькій кампанії, вилучався з книжкових полиць і замовчувався.
«Досі згадують дніпропетровці ті кошмарні дні сваволі й тиску, залякувань та цькувань… Скільки чесних людей безневинно потерпіло за «Собор»!» – писав Гончар уже в вісімдесяті.

Велич розбурханої стихії


На Дніпродзержинському водосховищі. 2011 рік. 

понеділок, 8 січня 2018 р.

83 роки від дня народження Василя Симоненка


Поет, журналіст, патріот. Міг би дожити до наших днів, якби не вкоротили віку в 28 років. І, можливо, стати Шевченком ХХ століття.
Хоча навряд чи уникнув би тих переслідувань, яких довелося зазнати багатьом шістдесятникам.

четвер, 4 січня 2018 р.

Дніпродзержинськ у другій половині сімдесятих

В’їзд до міста з боку Дніпропетровська:


Храм Кипріана та Юстини (2009)




«У Дніпродзержинську на території міської лікарні №9 завершується спорудження унікальної дерев’яної церкви – православного храму Кіпріана та Юстини.
Церква збудована з готових дерев’яних блоків, зібраних майстрами у Міжгір’ї Закарпатської області. Це перша у місті храмова будівля, споруджена із закарпатської смереки, деревина якої не боїться вологи та змін температур. На храм пішло 90 кубометрів лісу, дах покрито металочерепицею (будівельники відмовилися від намірів покрити храм дерев’яною черепицею через агресивність місцевого екологічного середовища)», – повідомляла прес-служба міської ради 25 листопада 2009 року.

Була колись така газета

Давно була. Років двадцять тому.