100 років від дня народження Олеся Гончара

– Бо знаєте, як тепер наше місто називають?.. Вчора в автобусі почув: місто молодості й сміху… Молодості, тому що до старості дожити в таких димах – це проблема…

– А сміху?

– Бо всі горожани сміються, коли вітер від заводів на Зачіплянку подме. Коли ж, навпаки, димами на місто війне, тоді черга Зачіплянці сміятись…

«Собор»

«Олесь Гончар на заводі ім. Дзержинського у місті Дніпродзержинськ в поїздці туди для зібрання матеріалу, де його супроводжувала група партійних керівників, від когось з них почув місцевий жарт, що коли вітер дме з Петриківки, сміються петриківці, а плачуть дніпродзержинці, коли ж дме з Дніпродзержинська, то сміються дніпродзержинці, а плачуть петриківці. У своєму романі «Собор» митець використав цей чорний жарт, щоб оздобити твір місцевим колоритом. Так, Олекса-механік у «Соборі» назвав їхнє місто – містом молодості й сміху. На питання Миколи Баглая: «Чому сміху?», – відповів: «Бо всі горожани сміються, коли вітер від заводів на Зачіплянку подме. А коли, навпаки, димами на місто війне, тоді черга Зачіплянці сміятися».

Прототипом Віруньки стала кранівниця заводу, яку митець побачив крізь кіптяву в кабіні крана і висловив бажання побувати у неї в кабіні і безпосередньо поспілкуватися. Хтось із цехового начальства почав його відмовляти, мотивуючи тим, що письменник може обпилюжитися та наковтатись. На що він безапеляційно відповів: «А вона ж ковтає!». Кранівниці подали знак, щоб зупинила кран, і Олесь Терентійович піднявся до неї. Так відбулась його зустріч з майбутнім персонажем твору – «Вірунькою».

Прототип Володьки Лободи, за свідченням сучасників, – людина, яка обіймала на той час посаду першого секретаря обкому комсомолу. Схожі риси «зачіплянського висуванця» сучасники помічали й у О. Ватченка, який на той час був першим секретарем Дніпропетровського обкому партії, чий батько також доживав віку у «Будинку ветеранів».

У «Щоденнику» 28 липня 1973 року О. Гончар писав, що читачі його часто запитували, чи Новомосковський собор – це той собор, що в книзі описаний. На це автор відповідав, що і так, і ні, але до прообразу він найближчий. Адже собор Олеся Терентійовича увібрав у себе, синтезував багато церковних споруд, зокрема церкву, побачену в дитячі роки, і Володимирівський собор, і Новомосковський й інші». (М. П. Костюченко, «Авторемінісценції в романі «Собор» Олеся Гончара»)

Увічнив письменник у «Соборі» й «лисячі хвости» азотно-тукового заводу:

«Ще далі в нагірній частині міста азотнотуковий випускає іржаво-руді лисячі хвости, отруює небо. Кажуть, як іде дощ, оті руді дими його, змішуючись з дощовою дистильованою водою, утворюють азотну кислоту, той дощ наскрізь пропалює на деревах листя зелене...»

І ще:

«Чи, може, уві сні бачить місто своє без сажі, без хмаровища рудих заводських димів, що ними, певне, й сьогодні окутає Зачіплянку, бо «лисячі хвости» азотнотукового повернулися, розпушилися в цей бік».

Див. також: До 50-річчя роману «Собор»: Олесь Гончар у Дніпродзержинську