вівторок, 24 липня 2018 р.

111 років від дня народження Василя Мисика

Шлях

В чорноземлю аж по коліна вріс,
Високу гору перерізав косо
І петлями з узвозу на узвіз
Послався в степ, де дрібно, наче просо,
Рябіли селища в легкім диму,
Висів вітряк і обертався злегка.
А він усе обходив їх, тому
Що давній він і путь його далека.

На узбочі колишеться бур’ян –
Нащадок тих, що жалили в коліна
Ординців гордих, жадних половчан,
Що гнали коней, аж зелена піна
Летіла з вітром, і весь час туди
Свої вирлаті обертали очі,
Де маківки церков, густі сади,
Розкішні луки й голоси дівочі.

Він пам’ятає рух повільних маж,
Смаглявих чумаків, що йшли за ними,
Забродили, як в озеро, в міраж,
Зникаючи під хвилями хибкими,
І знову виринали у траві,
Продовжуючи подорож велику,
Маленькі посланці і зв’язкові
Од рахубитого нового віку.

Він пам’ятає рип і тих возів,
Що ними їхали нові осадчі
В цілинний край, що за кряжем синів,
Затоплений у марева гарячі,
І де могили плавали в теплі,
Сухим, блискучим степовим туманом
Одрізані від чорної землі, –
Мов голови, великі і малі,
З покинутим під ними ятаганом.
Хитається на узбочі трава.
І шлях мовчить. І, мигтячи на сонці,
Гарячий плуг у степовій загонці
Його вже тне, і скибами вкрива,
І заорами списує полинні
Старі горби, де тане в чебреці
Забутий пращур тих шляхів, що нині
Перехрестили степ у всі кінці.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.