111 років від дня народження Василя Мисика

Шлях

В чорноземлю аж по коліна вріс,

Високу гору перерізав косо

І петлями з узвозу на узвіз

Послався в степ, де дрібно, наче просо,

Рябіли селища в легкім диму,

Висів вітряк і обертався злегка.

А він усе обходив їх, тому

Що давній він і путь його далека.

На узбочі колишеться бур’ян –

Нащадок тих, що жалили в коліна

Ординців гордих, жадних половчан,

Що гнали коней, аж зелена піна

Летіла з вітром, і весь час туди

Свої вирлаті обертали очі,

Де маківки церков, густі сади,

Розкішні луки й голоси дівочі.

Він пам’ятає рух повільних маж,

Смаглявих чумаків, що йшли за ними,

Забродили, як в озеро, в міраж,

Зникаючи під хвилями хибкими,

І знову виринали у траві,

Продовжуючи подорож велику,

Маленькі посланці і зв’язкові

Од рахубитого нового віку.

Він пам’ятає рип і тих возів,

Що ними їхали нові осадчі

В цілинний край, що за кряжем синів,

Затоплений у марева гарячі,

І де могили плавали в теплі,

Сухим, блискучим степовим туманом

Одрізані від чорної землі, –

Мов голови, великі і малі,

З покинутим під ними ятаганом.

Хитається на узбочі трава.

І шлях мовчить. І, мигтячи на сонці,

Гарячий плуг у степовій загонці

Його вже тне, і скибами вкрива,

І заорами списує полинні

Старі горби, де тане в чебреці

Забутий пращур тих шляхів, що нині

Перехрестили степ у всі кінці.