Їхній вік довгий. Років двадцять тому автор їхав в антикварній електричці 1959 року побудови – ще не народилися його батьки, а вона вже курсувала залізницями країни.
Вони відходять у небуття без галасу. У діївському пункті відстою були сюрреалістично перемішані вагони – нові й старі, поіржавлені й свіжо фарбовані, діючі й списані. А якось на баглійську станцію доправили головний вагон старої електрички, аби порізати на брухт. Потім іще не раз можна було побачити його рештки. Відкраяна кабіна лежала, звернувши лице до неба, як трагічна маска.
Старі електропоїзди були стійкіші до вандалізму: в них набагато складніше щось відламати або зіпсувати. Уперше їдучи в новенькому поїзді, де ще не вивітрився пластмасовий запах, автор із сумом уявляв цей же салон по кількох роках. Час підтвердив ті думки.
Мозок електрички – локомотивна бригада. Деколи в кабіні можна побачити сивого машиніста з карбованим обличчям та зовсім юного його помічника. Так відбувається зв’язок часів, так не вмирає життя, так ми ідем у вічність.
***
Серед безлічі «фобій», на які фахівцями розкладено людські страхи, є й «сидеродромофобія» – страх їздити залізницею. «Сидерос» грецькою – залізо, «дромос» – біг або місце для бігу. Але ця фобія – зовсім не про нас, правда ж?
З погляду зручності вагони електропоїздів поділяються на «ті, які гудуть» і «ті, які не гудуть». Перевага, звісно, віддається останнім. У масовій свідомості вкоренилась думка, що гудуть моторні вагони, а не гудуть – причіпні. Насправді ж усе навпаки: некомфортно буває їздити якраз у причіпних, а все завдяки компресору, який уподібнює вагон мобілці з працюючим вібросигналом.
Багато років точилася завзята боротьба залізничників і пасажирів. Перші прагнули якомога обмежити безквитковий прохід на платформи поза касами, другі – цей прохід здійснити. Боротьба йшла зі змінним успіхом, хоча залізничники часто вели її лише для годиться. Коли ж змагання вступали у серйозну стадію, залізниця вдавалася до дієвих засобів – високих парканів і замкнених воріт. Тоді траплялися й жертви. Був випадок: один чоловік напідпитку, перелазячи через гострі піки огорожі, нахромився на них животом і від того загинув – пом’янімо його щиро.
***
Електричка може заохотити до мовознавчих роздумів. Напис «Не відчиняти при піднятому…» в різних поїздах закінчується словами «струмоприймачу», «струмоприймачі» та «струмоприймачеві».
В одній електричці на краю лавки було нашкрябано: «Ночной экспресс». Зримо уявляєш ці «нічні експреси», пізні малолюдні електрички, в яких вистачає різного непевного люду, із п’яним варняканням і з’ясуванням стосунків та іншим неподобством.
А в іншому поїзді хтось накреслив на підвіконні: «Свята електричка».
Звичний напис на дверях: «Не притулятися». Нижче – чиєсь доповнення: «бо я збуджуюсь».
Навіть пісня є про електричку. «Моя електричка везе мене з дому до дому… від тюрми до тюрми…» – якось так.
***
Осінньо-зимовий ранок два десятиліття тому. Ще зовсім темно, лише край неба являється червона смуга нового дня.
До платформи помалу стікаються люди, що прямують на роботу чи навчання. Ось їх уже сотні, й найбільші скупчення там, де очікувано стануть двері вагонів.
(Буває, за ніч усе засипле снігом, у якому можна загрузнути чи не по коліна. Тоді його треба уминати кругом себе. Коли поїзд відійде, перон лишиться втоптаним не гірше за тротуар на центральному проспекті).
Та ось збоку простір поволі світлішає, і з-за повороту платформи випливає сонце потужністю в п’ятсот ват. Наближаючись, воно висвічує блискучі рейки та вкриті памороззю шпали, вихоплює з темряви сотні людських облич – кожне зі своїми клопотами і жагою життя.
Басовою струною звучить контактний провід. Тонко співають рейки.
Пощастило, і двері зупиняються просто перед тобою. Якусь мить, доки вони відчиняться, спиною відчуваєш наростаючий тиск натовпу, що ладен роздавити тебе або зіпхнути під перон.
Величезні людські маси рвуться до вагонів. В електричці діють суворі закони життя, і поступатися місцем тут не прийнято.
Побутує традиція «забивання» місць для своїх знайомих, які мають сісти на цій же або наступних зупинках. Забігаючи до вагона, який-небудь чолов’яга розкидає по сидіннях сумку, шапку, газету і нерідко так займає ціле шестимісне «купе», обурюючи тих, що їдуть навстоячки.
Альтернатива ж єдина – стовбичити у переповненому поїзді, який понад годину долає свій сорокакілометровий шлях день за днем, рік за роком.
***
Усі зайшли, перон темний і порожній. Аж ось біжить щодуху один, який запізнився. Не встигнеш!
Устигає. Вбігає задиханий до тамбура, сам не вірячи своєму щастю. Просто за його спиною плавно зачиняється одна половинка дверей, а після недовгого сичання – різко стає на своє місце інша.
Тамбур старої електрички може вмістити тридцять дорослих пасажирів. Це перевірено безліч разів. Тамбур новішої електрички ширший, і скільки осіб здатен охопити він – невідомо. Можливо, й п’ятдесят. Цікаво, що у вузенькому тамбурі плацкартного вагона вміщується п’ятнадцять людей – це при тому, що там потрібно ще трохи місця для проходу провідника до дверей і відчинення їх. Автор знає це напевно, бо якось був одним із цих п’ятнадцятьох.
Тож місткість електрички не піддається жодному виміру. Прикро не тоді, коли в електричці ніде сісти, – прикро, коли нема де стати.
***
Справді, найбільше розчарування – це поспішати на електричку й лише побачити три червоних вогні, що поволі відпливають.
Слово «відпливають» цілком доречне. Коли вітер із дощем, а колія звивиста (тут вона таки звивиста, бо прокладена між балками по дніпровсько-сурському вододілу), електричка буває подібна до парусника, що йде, міняючи галси, – дощ січе у вікна то зліва, то справа.
Антена електрички, як на судні, натягнута між двома щоглами. Гудок поїзда схожий звуком на корабельний. І типи вокзалів на залізниці звуться «береговий», коли будівля стоїть збоку від колій, та «острівний» – між коліями.
***
А одного разу п’ятисотватне сонце не сяяло. Щось вийшло з ладу, і поїзд підкотив темною, важкою масою. Не освітлювалися янтарні нутрощі вагонів. Жеврів тільки крихітний вогник у кабіні, й загадково чорніли відчинені двері службового тамбура. Так і їхали всю дорогу, раз у раз даючи тужливі гудки. Того ранку це був справжній поїзд-привид.
***
Зрештою, їздити цією електричкою варто було принаймні для того, аби одного ранку споглядати з вікна найтонший місячний серп на бузковому небі серед фіалкових хмар. Або серед зими побачити, як стоїть високо в небі сузір’я Оріона – різдвяний дідух, стягнений перевеслом із трьох яскравих зір. Коли ж за вікнами смоляна темрява, легко уявити, ніби ця електричка – єдине, що існує у Всесвіті.
Обережно, двері зачиняються. Поїзд дає короткий свисток і рушає.
Див. також: СПРОБУЙМО УЯВИТИ ПЛАТФОРМУ
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.