«Як же це мене звали? Ну, як же ж бо мене
звали? Отут на березі, якраз коло дороги, було ж написане моє ім’я, таке просте
українське ім’я, на диктовій драничці олівцем, на стовпчику прибите. Так хтось
зламав і кинув на дорогу. Як жаль мені, що вже тепер ніхто мене і не згадає,
ніхто не знатиме, що оце ж я тут урятував був батальйон. Моя робота. Такий я
був гарячий і любезний чоловік. Ах, як же ж бо мене звали? Так жаль мені. Може
б, нового моста назвали плотники моїм ім’ям. Може, веселі дівчатка, проходячи
мостом з піснями, якусь би пісню склали і про мене.
Чи сиротина б затужила на мосту, побачивши
могилу свого батька, що врятував свій батальйон у світову війну».
Олександр Довженко, 1 листопада 1943 року
Це
місце знаходиться на 5-му кілометрі Кам’янської залізничної вітки. Недалеко від
величного монумента Слави воїнам-визволителям, вище вулиці 9-го Травня, під
старою розлогою вербою лежить бетонна плита. Тут – могила невідомого радянського
солдата, що загинув у серпні 1941 року під час оборони міста.
Тривалий
час це поховання було призабуте й занедбане. Кілька років тому його
впорядкували. Хтось навіть встановив символічні хрест і огорожу – зрозуміло, дерев’яні,
адже металеві довго б не простояли.
Нині
від хреста зостався лише уламок:
Історико-географічна
довідка.
Саме в цьому місці біля залізниці колись завершувалась вулиця Планерна. Її півторакілометрова
пряма лінія перпендикулярно відходила від вулиці Сировця на місці будинку № 35, ішла через території нинішніх міськвідділу поліції та лікарні № 9,
пізнішої забудови вулиць Миру, Магнітогорської та 9-го Травня. По вулиці
Планерній, 33 значилась школа № 19 (нині – № 31), збудована в 1936 році.
А
Кам’янська вітка в 1941-му була останнім рубежем оборони міста.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.