четвер, 11 січня 2018 р.

Про старий дерев’яний міст у Дніпропетровську

Творчість письменників, дослідження краєзнавців та спогад старожила.

«Автобус іде через старий дерев’яний міст, залишений на згадку ще фронтовими саперами; рух величезний, дощаний настил щодня латають, i хоч з боку пасажирів нарікань зараз не чути, Лобода в думці все ж заспокоює їх, що не сьогодні-завтра цей ветхий міст буде знесено, замінено іншим, може, схожим на отой новий, що його добре видно з вікна автобуса: блищить ажурними арками вище по Дніпру, єднає береги, єднає заводи.
Відгуркотів розбитими дошками міст, автобус вилітає на широку асфальтовану дорогу, що йде якраз побіля плавнів і далі ще кудись, щоб десь там влитися в магістральні траси».

Олесь Гончар, «Собор», 1967



«Слова у Єлизавети Петрівни тихі і тремтливі, як наші кроки по старому дерев’яному мосту через Дніпро. Ми недавно ходили по ньому. З війни лишився. Нового ще не встигли побудувати. Через кожні сто метрів стоять міліціонери, що наказують водіям гасити швидкість. Здається, що міст тремтить, як листя осокора, що виглядає у розщілину в нашому кам’яному паркані, і мені дивно, як це він, міст, витримує старі тролейбуси, авто і нашу дитбудинківську групу, що сторожко оглядається по боках. Посередині мосту коливання посилюється, наче цей міст зараз здійматиметься аж до неба, а там, під нами, що не кажи, – Дніпро… Врешті, ми трохи звикаємо до цього погойдування, киваємо головами, як каченята, в такт коливань, і дивний світ фантазій народжується в уяві: ми – на килимі-літакові, ми – на крилах гусей, і десь тут, у повітрі, невидимий Івасик-Телесик… Сигналить машина. Це хтось з наших хлопчаків вискочив на проїжджу частину. Казка закінчилась. Тепер думка про те, як би дійти до кінця мосту. Знову потроху вгойдуємось у казку. З вітром, що несе вологе дихання ріки, з недбало витесаними дошками мосту, що під сонцем і дощем втратили свій первісний запах, і від них уже відгонить важким запліснявілим духом, від якого стає солоно у роті».

«Тепер берег біля Дніпра. Це я таки засинаю? Ми сходимо з дерев’яного мосту на ще невідбудований квартал. Перед очима – чорні згарища. Єдині справжні згарища війни, які зафіксувала моя пам’ять. Йдемо, побравшись за руки, розглядаємо купи битої цегли. Мовчимо. Що нам казати? На мостові ми коливалися. Було боязко. Тут не лячно. Лише чорнота обпалених стін і тиша».

«І ще запам’ятав, як горіли залишки дерев’яного моста. Це я вже був студентом. Хлопчаки якось допливли туди і почали пустувати з вогнем. Сухий тріск долинав аж до берега. Я стояв, схиливши голову. Мені було шкода цього старого моста, що служив переправою на Дніпрі, а потім, коли побудували новий, залізобетонний, він так і лишився з написом при вході: «В’їзд заборонено! Небезпечно». Чомусь тоді так подумав і про своє повоєнне дитинство, яке тепер ніби горіло у тому пекельному вихорі полум’я».

«Міст горів три дні. І я кожного дня приходив на набережну і бачив, як йому боляче було втрачати звичні контури. Врешті, все закінчилося. Ще два дні диміло над містом, але полум’я вже не було. І я чомусь подумав: важко моєму минулому, воно боїться мене…»

Володимир Селіванов, «Молода трава», 1986



«Після звільнення міста восени 1943 року через Дніпро потрібно було перекинути велику кількість техніки, військ, транспортів далі на захід. Усі мости було зруйновано і треба було терміново споруджувати новий. Військові люди прямі і, за фахом, потребують найкоротших шляхів. Тому і спорудили дерев’яний міст навпростець – від шосе прямо на Харківську.
Саме з часу побудови цього мосту, який, після пожежі 1961 року, замінили залізобетонним, Новомосковське шосе перетворилося із просто важливої транспортної артерії на головну вулицю Лівобережжя. Воно розширюється, у 1949 році по ньому проходить тролейбусний маршрут № 3 «Центральна – АНД райрада».

Валентин Старостін, «Столиця степового краю», 2004



«…В 1944 г., в конце Великой Отечественной войны, когда «старый» железнодорожный мост лежал в руинах, воины Красной Армии соорудили деревянный мост через Днепр на месте современного «нового» моста. Уже к середине 1950-х гг. он пришел в негодность и был закрыт для проезда транспорта. По воспоминаниям старожилов, жители города продолжали ходить пешком с одного берега на другой. В самом мосту зияли дырки, шатались деревянные балки. Какое-то время сообщение между берегами осуществляли две баржи, которые отправлялись от современной улицы Миронова до водной станции завода Карла Либкнехта в парке Воронцова. А в 1961 г. деревянный мост сгорел».

Максим Кавун, «Мосты в судьбе города»
(«Недвижимость в движении», выпуск 90 от 07.09.2005)



«В 1949 году из центра города, через деревянный мост, пришёл троллейбус. Конечная остановка его была примерно там, где сейчас находится въезд на железнодорожный виадук со стороны города. До появления троллейбуса с этого места в город можно было уехать на «грузовом такси». Это был грузовик, кузов которого был оборудован скамьями. Пассажиры поднимались в кузов по металлической лесенке, находившейся на заднем борту. Крыши или тента над головами пассажиров не было.
Когда деревянный мост обветшал, движение по нему было закрыто. Он долго ещё служил пешеходам. Я нередко, возвращаясь из института, шёл по нему домой. К 1960 году по нему стало опасно ходить. Образовались открытые участки в настиле моста. Перед входом на мост были запретительные таблички, и мост был перегорожен. Тем не менее, я мостом пользовался и во время запрета.
Много было разговоров о строительстве нового моста. Но главной помехой для строительства нового моста был старый. Его нужно было разбирать. В 1961 году деревянный мост сгорел. Злые языки говорили, что его подожгли, чтобы можно было построить новый мост».

(gorod.dp.ua, «Заметки о городе»)


Немає коментарів:

Опублікувати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.