Юрій Яновський, із роману «Чотири шаблі» (1929)

У п’ятитомнику Яновського, виданому на початку 80-х, більшу частину цього фрагменту видалено.

«Таксi їхало напрочуд швидко. Вже звечорiло. На мосту С.-Мiшель засвiтилися лiхтарi. На Сiте, бiля полiцiйної префектури, стояла валка ажанiв. До вулицi Рiволi їхали кiлька хвилин. «Рiволi», – сказав шофер i зупинив машину. Остюк, шкутильгаючи за ченцем до скверу С.-Жак, намагався розшукати, звiдки вiн знає слово «Рiволi». Потiм поруч цього слова повстало в пам’ятi «Мантуа». За цим прийшло слово «Жубер». Нарештi, сiдаючи в скверi на лаву перед баштою С.-Жак, Остюк пригадав четверте й останнє, як ключ до всього – «Бонапарте». Так, Остюк знав вiд Шахая про бiй пiд Рiволi з iталiйського походу генерала Бонапарте. Жорстоко билися перший день. Увечерi генерал Бонапарте довiдався, що йде на нього ще велика сила з боку Мантуа. Залишивши кiнчати бiй молодого Жубера, генерал помчав назустрiч пiдмозi. Три днi не було Бонапарте, i три днi бився під Рiволi Жубер, не маючи сили подолати ворога, але й не пiддаючись його шаленим наскокам. Бонапарте, зустрiвши i розбивши пiдмогу, що йшла до Рiволi, повернувся туди лише на четвертий день. Цього ж таки дня, знову з’єднавшися з Жубером, Бонапарте переможно закiнчив бiй пiд Рiволi. «Вулицю треба було назвати iм’ям Жубера», – подумав Остюк, i йому приємно стало вiд однiєї згадки про цього блискучого вояку, молодого, соромливого й романтичного хлопця, котрий загинув у Австрiї так несподiвано, провівши туди з Iталiї крiзь гори, холод, снiги, крижанi безоднi – шiстнадцятитисячну армiю.

     – Вiн iтиме отут, – вимовив чернець, – i шукатиме моєї сутани, в обличчя мене не знає. Коли нас тут не зустрiне, вiн пiде до Нового Мосту i там чекатиме. Ясно-сiрий костюм, круглий значок Рот-Фронту, оранжева краватка. Упiзнали б?

     – Упiзнав би, – одповiв Остюк i розвалився на лавцi, мов сидячи на тачанцi. В руках своїх Остюк вiдчув гвинтiвку, на поясi – сотню патронiв, вiн прийшов на засiдку. Усе пливло невiдомо куди, все минало й мовчки мiнилося на iнше, над головою Остюка надимався парус, не було жалю i ввижалася попереду незаймана просторiнь. Люди мелькотiли перед очима, переходячи сквер. Чернець уважно слідкував за всіма мужчинами й філософствував про Остюкову батьківщину так, ніби там зроду жив…

     – У вас буде прекрасна столиця, – сказав він, – i називатиметься вона Хортицею по імені острова. Посередині Дніпра стоїть острів з граніту, площа його – три на шість кілометрів. Гранітовий масив колосальної глибини. Поруч острова світова електрична станція, навкруги степ з рудами, вугіллям, нафтою й пшеницею. Острів, як криця, – це не фінські болота, котрі треба було загачувати кістками ваших дідів, щоб збудувати Санкт-Петербург. Це не острів Манхеттен, на котрому стоїть Нью-Йорк, це славна гранітна Хортиця, що витримає будинки яких завгодно масштабів. Тепер далі: тече ріка, котрій і ціни не складеш, так вона доцільно протікає серединою країни, забираючи в себе воду з усіх менших річок: з Тетерева, Десни, Росі, Сули, з Тясьмина, Псла, Ворскли, з Орелі, Самари, Інгульця. Імена які, які звучання!

     – Які? – запитав Остюк.

     – Кожне ім’я записане мужніми руками ваших предків до історії. Тетерев, Сула, Тясьмин, Самара! Як Ігорева сурма, звучить Сула, кривавий Тясьмин, скромна Самара. До Царграда плив Дніпром Олег, велика дорога – «із варяг у греки». Славна у вас історія, тезко.

     – Це ви про що?

     – Про історію вашої землі за останніх дві тисячі років.

     – А про столицю?

     – Пробачте. Я хотів сказати, що майбутня столиця ваша мусить бути прекрасною, як казка. На самому острові – центр. Вісімнадцять квадратових кілометрів під центр. На всі сторони з острова перекинуться мости через Дніпро. Ажурні сталеві цяцьки ляжуть з острова на берег. I ще ростиме місто. Місто, що його обтікає велика ріка, воно мусить бути чисте й здорове. Дніпрові плавні осушать і віддадуть городньому трестові, по схилах балок, на пісках, ростиме чудесний виноград, річище поглиблять i закують в бетон, просто до міста підходитимуть пароплави з усіх морів, колосальний пролетаріат стукотітиме молотками по заводах, i це буде справжня столиця.

     – Можна подумати, що ви тільки те й робите, що будуєте столиці, – осміхнувся Остюк недовірливо. Проте в його уяві зараз же виросла Хортиця i засяяла в сліпучому електричному світлі. Сквер С.-Жак перетворився в сквер на острові, а ліхтар на башті С.-Жак в зорю над будинком виконкому міста. Потім Остюк пригадав собі це місце Дніпра й Кічкаський міст, котрий переходила його кіннота, постріли ворога, що тікав без оглядки, пустельний, випалений сонцем степ, пил, спеку і втому колишнього походу, – пригадав, і сумніви зароїлися в його головi. Але й ще одну річ відновив у пам’яті Остюк – могутню Дніпрову течію, безліч води, що, затиснута між велетенськими скелями Вовчого Гирла, мчала, як шалена, вируючи, шумуючи і подаючи знизу голос велетня. Загадково виблискувала ріка, несучи безліч тонн води в море, пекельно-гарячий вітер степу пролітав над хвилями, як жадібний птах, п’ючи й каламутячи крилами воду Дніпра. Хортиця тоді стала на очах у Остюка вкриватися баштами й будинками, лініями рівно прорізаних кварталів.

     – Хортиця, – сказав Остюк, – без мостів i вигляду жодного не матиме. Береги там високі, мости будуть дуже високо йти над водою. Запорозькі козаки там, кажуть, жили раніш. Шахай міг би вам багато дечого розповісти про них, як вони відважно й хитро скрізь билися.

     – Вони добре вміли умирати, – повторив чернець сентенцію, що її він мовив уже в музеї воскових фігур, – та й взагалі у вас добре вміють тільки умирати. Англійські журнали сімнадцятого століття виповнено портретами ваших гетьманів та полковників, військові спеціалісти вивчають їхні походи та переможні бої з поляками й турками, все йде до того, що на сторінку історії випливе новий могутній життєздатний народ, та все раптом летить шкереберть: гетьмани зникають, пропивши всі славні діла, полковники розкішно умирають, четвертовані, колесовані, на кіл посаджені, у мідних биках підсмажені, або стають московськими боярами, кличуть до себе воєвод і – ганьба! – стають рабами, незвойовані, неподолані на полі бою, не примушені силою до покори.

     – Кажете – добре вмирали? – Остюк аж нахилився до ченця.

     – Умирали так, як ніхто в цілому світі не вмирав. У вас є якась гордість смерті. Скільки ваших прадідів умирало, сидячи на палі на майдані або при дорозі, мовчки усміхалися із своїх ешафотів, лаяли ворогів і кепкували з них. Жодного стогону не зривалося з уст. Очі були ясні, як небо над головами, мужні серця рівно стискалися, тремтіли від напруження м’язи, з котрих злуплювали шкіру i, посипавши її сіллю, тулили до живого м’яса.

     – Чому ж вони не билися до загину?

     – Вони були довірливі, коли ворог хотів їх ошукати, вони були нетривкі там, де треба було перечекати, вони були жалісливі там, де ворог удавав, що просить милості».