ГЛИБОКЕ МІСТО НАЗАВЖДИ

Листівка 1961 року

У місті Дніпродзержинську є три відомих «сорокових» будинки.

Перший – будинок з колонами на вулиці Інститутській. Споруджений у 1915 році за проектом Олексія Сокола, він став останнім, сороковим житловим будинком «верхньої колонії» – впорядкованого містечка, де жила заводська верхівка. Так і укорінилася за ним назва «сороковий».

Другий – вже радянський шлаковий будинок на проспекті Пеліна, 40, де на початку тридцятих, коли місто ще Кам’янським звалося, жив із родиною такий собі Л. І. Брежнєв.

Третій – чудовий післявоєнний будинок № 40 на проспекті Леніна. Зведений наприкінці 40-х років, він став одним із перших великих будинків головної вулиці міста.

З одного боку його – п’ята школа, з іншого – Будинок книги, який у новому столітті продуктовим магазином став.

Між № 40 і Будинком книги – проїзд у двори. Саме тут, на торці сорокового, в середині 2000-х був кольоровий малюнок, що серед інших зразків подібної стінної творчості приємно вирізнявся, так би мовити, ідейно-художнім рівнем.

Витвір цей займав чималу площу стіни. Посередині був зображений дороговказ із дерев’яної дощечки, один кінець якої був загострений, мов стрілка. На дощечці два слова: «Глибоке місто». Заднім же планом картини були обриси багатоповерхівок на горизонті.

А нижче, вигадливими літерами:

«Глибоке місто назавжди».

Прикро, що той малюнок давно вже зафарбували. Бо ж справді – глибоке. Широчезним амфітеатром спускається до Дніпра, і улюблена тема в тих, хто фотографує його, – перспектива проспекту згори вниз, із краєвидом металургійного заводу. Як варіант – вулиця Сировця знизу вгору.

А ще «глибоке» – значить непросте. Із насиченим минулим і складним сьогоденням.

І це теж можна сказати про Дніпродзержинськ.

____________________

Який же він, образ цього міста? Як проявляється «лице» Дніпродзержинська?

…У ЛІТЕРАТУРІ

     Місце дії роману В. Домонтовича «Без ґрунту» – Дніпропетровськ кінця 20-х – початку 30-х років. Один епізод книги відбувається в Кам’янському. Тут між героєм твору і його супутницею йде розмова, темою якої головно є психологізм, проблема мистецтва, але привертають особливу увагу такі слова діалогу:

     « – …Ми не виховуємо в собі і в інших жадних почуттів. Ми лише роботи інстинктів. Ти бачиш: пісок цього пляжу притрушений курявою фабричних димарів. В воді ріки пливе шлак, випущений з мартенів.

     – Я знаю, – відповідає Лариса, – ти казатимеш про занепад пейзажу, про руйнацію чистої незаторкненої природи, про спустошення землі через модерну техніку. Ти вже казав!

     Я згоджуюсь».

     Кам’янському тих часів було ще далеко до теперішнього Дніпродзержинська, та цією фразою Петров-Домонтович ніби провістив усю сутність і всю подальшу долю міста. «За рікою по захмареному небу тяглися смуги диму з фабричних димарів. Над чорними силюетами заводських конструкцій, які розташувались вздовж берега, спалахувало похмуре жовтаве або синьосіре полум’я». Ось він, Дніпродзержинськ, – віднині й довіку.

Картина Заслуженого художника України, дніпродзержинця Володимира Жугана (1926-2008).

 Взято звідси

     Письменник, поет, літературознавець Володимир Селіванов (Буряк), уродженець нашого міста, у своїх творах називає його Печерськом.

     «Височить місто на правому березі Дніпра на печерах і кручах. Ні, ромашкових і безсмертникових пахощів тут вже немає, роздолу степу – теж. Заводи міцною лінією притислись до берега, сірі будинки кварталів, наче зліплені одне з одним, покриті сизим інеєм. То від димів, – густих, настирливих. Буває, понесе їх понад Дніпром і розвіє по берегах та яругах, а здебільшого дими осідають на вулиці, і тоді важко дихати. Печери давно погасли у відвалах заводів. Лиш височіють кручі. Заводські корпуси підходять до них, але не близько, трамваї об’їжджають. Отут над урвищем (берег високий) ще подекуди причепиться квітка ромашки чи звіробою, посіріла від кіптяви, наче виморена у тому димові. Та й то їй тут, як на краю світу. Бульдозери часто зсовують на берег різний непотріб. То вже прогуркотить поруч шахти щось камінне, пісково-глинне, чи шматки якоїсь арматури, то вже де там про рай говорити.

     А люди справді скарб тут. Люблять вони своє місто, хоч і зморене від тої індустріальної розкоші: від гуркоту, труб, димів. Ще до революції набудували всього у центрі, а тепер перенести на околицю – проблема». Це – з повісті «Стіна», де є ще чимало спогадів про Дніпродзержинськ.

     Згадки про місто зустрічаємо у багатьох творах Олеся Гончара (оповідання «Дніпровський вітер», романи «Людина і зброя», «Собор»…). Є вони і в останньому романі письменника «Твоя зоря», де відбилися спогади про довоєнне дитинство автора на півдні Полтавщини.

     « – Тепер у вас, кажуть, буде новий учитель? – зацікавлено запитує Надька.

     Так, буде, охоче розповідаємо їй, з Кам’янського приїхав, з осені візьметься за нас». І далі в романі: «Чи бурхливий цей день обмірковує наш учитель, чи згадалось йому Кам’янське, і рідний завод, і гудки, що, може, й зараз оце скликають людей у зміну нічну, адже хай там холод чи спека, за будь-якої пори року, в належну годину, вони гудуть і гудуть, нічим свій лад не порушать… Якось Микола Васильович нам обіцяв: “Навесні повезу вас, хлоп’ята, в наше Кам’янське на екскурсію. Почуєте, що то за музика, коли напровесні рано-вранці, тільки зазоріє, над містом полине переклик гудків… Десь аж понад Дніпром стеляться потужні розлогі їхні голоси, будять тебе, вставай, вставай, до життя, до праці!”».

     А такі персонажі повісті Гончара «Бригантина», як вихованець спецшколи Карнаух і начальник служби режиму Тритузний, цілком вірогідно, отримали від автора свої прізвища за назвами поселень, що стали частинами Дніпродзержинська.

     У місті, зображеному Гончаром у романі «Собор», наявні риси Дніпропетровська, Дніпродзержинська та Новомосковська. Найвпізнаваніша ознака нашого міста в «Соборі» – монумент «Прометей» («чорний Титан Праці з розірваними ланцюгами в руках, відлитий з першого металу революції»). Майже через увесь роман проходять перекази про порятунок Титана – переважно саме так називає його автор – під час війни. Згадуються в книзі й «лисячі хвости» азотнотукового заводу, без яких неможливо було уявити місто тих часів. Відомо, що прототипами деяких героїв роману стали працівники металургійного комбінату (тоді ще – заводу) імені Дзержинського, з якими автор зустрічався в процесі роботи над твором. У книзі також багато інших замальовок із життя Дніпродзержинська 60-х років. І це найвідоміше та найпотужніше представлення міста в літературі.

…У КІНО

     Радянський фільм «Висота», що вийшов на екрани в 1957 році, з погляду сьогодення сприймається як соцреалістичний лубок (яким, власне, і є), проте запам’ятовується відмінною грою акторів, музикою Родіона Щедріна, прекрасною операторською роботою. До речі, головний оператор фільму Володимир Монахов народився на Дніпропетровщині, у Долгинцевому.

     Хоча дія книги Євгенія Воробйова, за мотивами якої створено фільм, відбувається на Південному Уралі, місцем зйомок став саме Дніпродзержинськ, – і тому ця кінокартина становить для нас особливий інтерес. Задля справедливості зазначимо, що окремі сцени знімалися в Дніпропетровську (парк Шевченка, вокзал), проте більшість – у нашому місті.

     У фільмі бачимо триповерховий будинок на розі Медичної та Миру, де відбувається чимало епізодів. Панораму зі схилу проспекту Леніна – відтоді й дотепер популярний сюжет для фотографів. Сучасний проспект Аношкіна ще з високовольтними лініями, самі вулиці Медична та Миру і, звісно, безліч краєвидів металургійного заводу. На екрані постає індустріальне місто тих часів зі своїми кварталами, трамваями, баштовими кранами. Тому фільм «Висота» є очевидним втіленням образу Дніпродзержинська в кіномистецтві.

Кадр із фільму «Висота»

…У ЖИТТІ

     Безперечно, існує склад душі, спосіб мислення, що притаманний дніпродзержинцеві та вирізняє його з-поміж інших. Цей «дніпродзержизм» знаходить найповніше вираження не в епохальних здобутках, а в повсякденності.

     Скажімо, за рівнем освіти середньостатистичний житель Дніпродзержинська поступається мешканцю обласного центру. Разом з тим, за вдачею він зазвичай більш доброзичливий – незважаючи на те, що живе в досить агресивному середовищі.

     У Дніпропетровську непогано жити людині молодого або середнього віку, яка до того ж не надто замислюється про життя. Доля стариків там особливо непринадна – їм навіть не поступаються місцем у транспорті. Автор цих рядків під час перших поїздок у дніпропетровському трамваї почував себе трохи ніяково, коли в переповненому вагоні їхав сидячи. Потім призвичаївся.

     У дніпродзержинському ж трамваї важко уявити картину, щоб молоді їхали сидячи, а літні – навстоячки. Це ще раз яскраво доводить: два сусідніх міста значно відрізняються не лише за кількістю населення та економічним розвитком, а й психологічним портретом середнього мешканця.

     Хоча нашому містянинові й притаманний значний конформізм, у критичних ситуаціях він здатний на рішучі дії. До найяскравіших виявів такої риси характеру належить повстання кам’янчан 1761-го та масові виступи дніпродзержинців у День молоді 1972 року.

     Але сьогодні більшості городян не залишається нічого, крім спогадів про часи  розвиненого  соціалізму,  коли  місто  Брежнєва  і  Щербицького  нестатків не знало.

    Непересічною подією було створення на початку 20-х – у часи голоду та розрухи – монумента «Прометей», який згодом став символом міста, а вже за найновіших часів був зведений на ніщо «реконструкцією» 2000 року.

     Насиченість міста важкою індустрією зумовила існування таких небезпечних об’єктів, як залишки доменної печі № 6 Дніпровського металургійного заводу, де свого часу перероблялися урановмісні руди, сховища радіоактивних відходів колишнього Придніпровського хімічного заводу тощо.

     Траплялися в історії міста й великі катастрофи: зіткнення двох авіалайнерів Ту-134 над лівим берегом у 1979 році, вибух на металургійному комбінаті початку 90-х, трамвайна аварія 1996 року.

     Траплялося все.

     Перебуваючи в центрі Дніпродзержинська, нізащо не можна здогадатися, що це місто стоїть на Дніпрі. Така невідповідність подібна до його внутрішньої розірваності. Кинуте напризволяще, з населенням у чверть мільйона людей, воно загрузло в безлічі нерозв’язних питань. Дивлячись під ноги, оглядаючись у різні боки, бачимо все, із чого складається життя цього хворобливого, але ще живого міста.

Написано 2010 року