Тимчасове містечко азотно-тукового заводу

У дописі використано матеріали сайту http://azot.dp.ua/ та народного музею історії ПАТ «ДніпроАзот».

Основними передумовами будівництва Кам’янського азотно-тукового заводу в 1930-ті роки стали відсутність виробництва мінеральних добрив у країні, поява колективних форм власності в сільському господарстві, а також гостра необхідність збільшення обсягів продовольства – за рахунок підвищення врожайності сільськогосподарських культур і, насамперед, хліба.

Допомогти вирішити це завдання було покликане будівництво хімічних підприємств із випуску мінеральних добрив вітчизняного виробництва.

28 квітня 1928 року Рада народних комісарів СРСР видала постанову про хімізацію народного господарства країни, а 29 квітня 1932 року Діпрохім отримав вказівку уряду розпочати проектування п’яти азотно-тукових заводів, у тому числі й Кам’янського.

Для будівництва підприємства з-поміж декількох варіантів було обрано територію у восьми кілометрах від міста, біля села Тритузного. Поряд проходила залізниця, а в трьох із половиною кілометрах нижче протікала ріка Дніпро.

Уперше в Радянському Союзі завод будувався самостійно – без допомоги іноземних фахівців, за вітчизняними проектами, радянськими інженерами. Устаткування на КАТЗ поставляли машинобудівні заводи Москви, Ленінграда, Харкова, Сум та інших міст країни.

Будівництво заводу розпочалось у березні 1934 року. У стислі терміни потрібно було знести сільські будівлі, спланувати місцевість, облаштувати для будівельників тимчасове житлове селище, прокласти залізничні колії та автогужові шляхи, після чого розпочати спорудження основних промислових об’єктів.

Основна робоча сила прибувала із сіл Придніпров’я, а також з Курської, Орловської та Рязанської областей. Тим, хто приїжджав на будівництво, жити було ніде. Люди влаштовувалися на квартирах у жителів сіл Тритузного і Карнаухівки, деякі щодня ходили за вісім кілометрів на роботу з Кам’янського. Багато з них жили в наметах.

1 березня 1934 року було розгорнуто будівництво тимчасового селища. Необхідно було швидко вирішити житлове питання для безлічі сімей будівельників, тому житло будували непоказне, без претензій, барачного типу.

Кожен барак із перших будинків тимчасового селища був розрахований на 104 особи. Пізніше бараки поділили на секції, і в кімнатках жило вже по двоє людей. Згодом у тимчасовому селищі були побудовані клуб, їдальня, ремісниче училище, школа, лазня та навіть стадіон.

Хоч завод будувався і за останнім словом техніки того часу, але основними «механізмами» на будівництві були лопата і кінь. У травні 1934 року артілі грабарів розпочали планування майданчика під будівництво терасовим методом. Вдень і вночі, у спеку й морози тисячі грабарів копали землю, вантажили її на вози і вивозили у відвали. До кінця року було виконано близько 80 відсотків робіт із планування майданчика заводу.

15 червня 1934 року було закладено фундамент головного корпусу синтезу аміаку, 22 червня 1935 року розпочалося будівництво цеху слабкої азотної кислоти, 19 серпня 1935 року – цеху аміачної селітри.

1 лютого 1936 року місто Кам’янське перейменували в Дніпродзержинськ. Відповідним чином змінив назву і споруджуваний азотно-туковий завод.

Дніпродзержинський АТЗ став до ладу в 1938 році: 18 квітня на підприємстві було отримано перший аміак, 25 жовтня – першу азотну кислоту, а 29 жовтня – перші тонни аміачної селітри.

«Неподалеку от промышленной площадки был сооружен временный поселок из двух- и одноэтажных домов. Вместе с общежитиями его жилая площадь насчитывала 27 200 квадратных метров.

Рядом рабочий клуб, школа-семилетка, радиоузел, стадион, танцплощадка, амбулатория с родильным отделением, детские ясли. В поселке открылся универмаг, начали работу 18 магазинов и 7 хлебных лотков» (Н. Я. Судак, книга «Азотчики Приднепровья»).

Тимчасове містечко простяглося нижче від магістральної залізниці, між станцією Баглій та будованим заводом. У музеї підприємства зберігається знімок його детального плану – на жаль, дуже маленький і нерізкий:

Бараки на 104 особи тимчасового селища будівельників:

Школа № 14 у тимчасовому селищі, відкрита 1 вересня 1935 року:

Будинок для інженерно-технічних працівників:

Клуб:

Готель. На фасаді дата «XVIII» – вісімнадцятий рік після революції, тобто 1935-й:

На відміну від заводу, який був зруйнований майже дощенту, тимчасове селище пережило війну. У повоєнні роки його головні вулиці називалися Центральною, Соцпраці та Профспілковою.

Територія містечка у 60-ті (?) роки. На цій карті маскою позначено клуб у центрі селища:

Взагалі, незважаючи на свою «тимчасовість», містечко проіснувало досить довго. На знімку, зробленому з американського супутника 28 березня 1968 року, багато його будівель ще наявні. Згодом містечко буде знесене, і на його території розташується нова промислова зона:

Зображення: http://artkostyuk.com/oldmaps/

Сучасний вигляд місцевості (аналогічний попередній ілюстрації). Зліва внизу – станція Баглій, чи то пак Запоріжжя-Кам’янське, праворуч угорі – ПАТ «ДніпроАзот», посередині – територія колишнього містечка. Його вулиця Центральна стала частиною нинішньої вулиці Горобця:

Зображення: Google Maps

У 1935 році на південь від заводу розпочалося будівництво нового житлового району – Соцміста. На відміну від тимчасового селища, тут піднімались багатоповерхові будинки з цегли та бетону, з етернітовою покрівлею та всіма комунальними зручностями. На початку 1936 року населення Соцміста становило вже 10 тисяч мешканців.

Див. також: найґрунтовніша на сьогодні стаття про Соцмісто Кам’янського-Дніпродзержинська.