Графіті Миколаївської церкви

Свято-Миколаївська церква колишнього села Тритузного була збудована в 1913 році. У багатьох, зокрема й поважних виданнях зазначено 1820-й – насправді ж тоді відбудували після пожежі її дерев’яну попередницю, яка стояла тут із 1787 року. Ці будівельні роботи або щойно викінчену нову церкву міг бачити молодий Олександр Пушкін, їдучи до Катеринослава весною того-таки 1820 року: поштові станції були в Романковому та сусідній із Тритузним Карнаухівці. А в 1843-му під час подорожі на Запоріжжя повз тритузнянську церкву проїжджав Тарас Шевченко.

У середині двадцятого століття Тритузного не стало. На його території простяглися неосяжні промзони, в основному – Придніпровського хімічного заводу. Це підприємство з переробки уранової сировини діяло з 1948 року. На початку 90-х, коли розпався Союз, ПХЗ був уже потужним виробничим об’єднанням, яке випускало також мінеральні добрива, іонообмінні смоли, рідкоземельні елементи та багато іншого.

Миколаївську церкву було остаточно закрито на початку шістдесятих. Згодом будівлю передали управлінню будівництва Придніпровського хімічного заводу, і вона стала використовуватись під склад. Можливо, саме це й врятувало церкву – її не було знищено, як багато інших по країні в 60-ті роки.

Фотографії звідси

Фото 2004 року, взято звідси

Знімки 2006 року

Сучасні фото. Нині будівля належить Українській православній церкві Київського патріархату (оновлено: Православній церкві України)

Особливий же інтерес становлять написи, залишені на її стінах солдатами військово-будівельної частини, містечко якої розташовувалось поряд.

"В 1970 году для строительства новых цехов Приднепровского химического завода Министерство среднего машиностроения СССР направляет в Днепродзержинск личный состав в количестве трех рот под командованием майора Бурцева. В феврале 1973 года на базе полка начинает свой исторический путь 902 управление военно-строительных частей – войсковая часть 64640. Личный состав 902-го управления внес большой вклад в строительство жилого фонда, детских учреждений и объектов социально-культурной сферы города Днепродзержинска, при этом не прекращались работы по строительству цехов Приднепровского химического завода. Личный состав воинской части пользуется большим авторитетом среди жителей города. Высокая дисциплина и порядок всегда были примером для других войсковых частей министерства, за что неоднократно были награждены переходящим знаменем".

(звідси) 

Нині містечка вже не існує – в буквальному розумінні:

А за солдатськими автографами цілком можна вивчати географію колишнього СРСР. Лише на вміщених тут фото "відзначилися" представники щонайменше десяти із п’ятнадцяти союзних республік. Ці люди теж будували наше місто:

Ростов-на-Дону, Алексєєнко Віктор і червона троянда:

Наманган, обласний центр Узбекистану в густонаселеній Ферганській долині:

Нізамі Ісмаїлов...

...із Баку, район Тавуз:

Знову Наманган, а нижче – Ліда: ймовірно, місто в Білорусі (й написано наче по-білоруськи, через "і"), а може, й просто ім’я чиєсь:

Пулатов Наїль С. До 1971 року належать найстаріші з помічених написів – якраз тоді будувалася військова частина:

Нескінченний Наманган:

Баку, Vilnius і Крим:

Ташкент:

Кубань:

Лисьва на Уралі, в Пермській області, нині "підвищеній" у Пермський край:

Молдавія:

Казахстан, Кенес:

Оренбург (як не дивно, саме це місто було першою столицею Казахстану в 20-ті роки):

Решат із селища Джумашуй тієї-таки Наманганської області УзРСР:

Кульсари, містечко в нафтоносній Гур’євській (нині – Атирауській) області КазРСР:

Резо із Грузії:

"Столиця" Буковини:

Краснодар:

Київ, 1991–1993. Один з останніх написів:

Бахчисарай:

Ендібай Айдаркулов із Чимкента, район Келес, розписався тут 28 квітня 1984 року, в суботу, об 11 годині. Нижче відзначився його співвітчизник із Зайсанського району, що в Східно-Казахстанській області біля самого китайського кордону:

Фергана, центр однойменної області в Узбекистані:

Одесит зобразив морські хвилі, чайку і маяк:

Знов Чимкент, крупний обласний центр на півдні Казахстану. Нині він майже мільйонник:

Дніпрорудне – містечко при Запорізькому залізорудному комбінаті, на Каховському морі:

Брест. Ґрунтовність різьблення достойна оборонців героїчної фортеці:

Грек Христо Папуліді з далекого узбецького Намангана (чи не з депортованих приазовських греків походив він?) викарбував прапор історичної батьківщини та початок її самоназви: ΕΛΛ...:

Чайковський – можливо, місто в Передураллі, на батьківщині видатного композитора. А рід Чайковських, як відомо, походить від козака Чайки з-під Кременчука:

Тут сусідять Теміртау та Братськ:

Саїпулла Бімбетов із колгоспу імені Жданова, Бостанликський район Ташкентської області:

Древній Андижан, ще один обласний центр Узбекистану, знов у Ферганській долині:

Знов Теміртау (дослівно "залізна гора") – металургійна столиця Казахстану, де після навчання в Дніпродзержинську розпочинав свій трудовий шлях Нурсултан Назарбаєв:

Місто Кизил’юрт, Дагестан:

Місто-курорт Анапа:

Лук’янченко із Грозного. До чеченських воєн ще чотирнадцять років:

Каменськ-Шахтинський Ростовської області:

Крим, 2000 – найпізніший із помічених написів, і двадцятому віку кінець (Придніпровському хімічному заводу – теж...):

Ось такі письмена на цеглинах будівлі залишали представники різних республік і народів протягом кількох десятиліть. Можливо, років через вісімсот вони матимуть таку ж цінність, яку сьогодні мають графіті старокиївських церков.